Дюна. Френк Герберт

Чтение книги онлайн.

      Вона повернулася до широченного вікна й дивилася на південний захід, де сідало сонце Арракіса – жовта куля понад скелями.

      Пол став поряд із нею і сказав:

      – Я також не думаю, що це Хават. Це може бути Юе?

      – Він не близький товариш і не офіцер, – сказала Джессіка. – І можу запевнити тебе, він ненавидить Харконненів так само люто, як і ми.

      Пол зосередив увагу на скелях, міркуючи: «І це не може бути Ґурні… або Дункан. Що, як хтось із нижчих чинів? Неможливо. Вони всі походять із родин, що поколіннями засвідчували нам свою вірність – і то з гарних мотивів».

      Джессіка потерла лоба, відчувши, наскільки втомилася. Скільки тут ризиків! Вона вивчала пейзаж, пофарбований фільтром у жовте. За герцогськими землями розляглися окреслені високим парканом склади – бункери з прянощами, навколо яких стояли на ходульних ногах сторожові вежі, що скидалися на переляканих павуків. Вона бачила принаймні двадцять таких складів, що вивищувалися над скелями Оборонної Стіни – склад за складом, уздовж усієї котловини.

      Пофарбоване світлофільтром сонце повільно ховалося за небокраєм. Випурхнули зорі. Одна з них висіла так низько, що мерехтіла в чистому, чіткому ритмі, її світло тремтіло: блим-блим-блим-блим-блим…

      Біля неї в темній залі ворухнувся Пол.

      Але Джессіка пильнувала самотню яскраву зорю, збагнувши, що вона висіла надто низько, тож її світло мало линути зі скель Оборонної Стіни.

      Хтось подавав сигнали!

      Вона намагалася прочитати повідомлення, однак цього коду не знала.

      Ще більше вогників з’явилося в долині під скелями: маленькі жовтаві краплі на тлі синьої пітьми. І один вогник, трохи лівіше від загального скупчення, запалав яскравіше, заблимав у відповідь на перший сигнал зі скель – швидко-швидко, тоненько так: блим-блим!

      І згас.

      Фальшива зоря на скелях зникла тієї ж миті.

      Сигнали… вони сповнили її лихим передчуттям.

      «Навіщо використовувати вогні, щоб передати сигнал через котловину? – запитувала вона себе. – Чому не можна скористатися комунікаційною мережею?»

      Відповідь була очевидною: тепер комунімер точно прослуховують люди Герцога Лето. Світлові сигнали могли означати лише одне – повідомленнями обмінюються їхні вороги – агенти Харконненів.

      У двері позаду них постукали, і голос Хаватової людини промовив:

      – Усе чисто, сер… міледі. Час відвести юного пана до батька.

      11

      Казали, що Герцог Лето сам сліпо підставив себе під небезпеки Арракіса, легковажно завів себе у пастку. Та чи не буде справедливішим зазначити, що він так довго жив на межі критичної небезпеки, що просто недооцінив зміну її інтенсивності? А може, він навмисне пожертвував собою, щоб його син мав краще життя? Усе вказує на те, що Герцога нелегко було надурити.

      Герцог Лето Атрід обіперся на парапет сторожової вежі летовища СКАЧАТЬ