Двічі в одну річку не ввійдеш. Оксана Логоша
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Двічі в одну річку не ввійдеш - Оксана Логоша страница 1

СКАЧАТЬ лягла моя стежина —

      На хуторі Коханому родина

      Моя жила в будинку лісника.

      Стелили трави шлях у майбуття.

      Між віт беріз вітри лічили роки.

      І за межею лісу стихли кроки —

      Брати і сестри ринули в життя.

      Губився місяць у тінях дубів,

      Гойдалось сонце на маківках сосен.

      Із сніжних зим вертаючись до весен,

      Вже безліч раз покірний лист злетів.

      Спочила ненька. Сивий геть татусь.

      Брати і сестри – є в усіх родини.

      Та бачу в снах ті спогади дитини,

      І тілом всім спросоння стрепенусь.

      І так кортить, бодай ну хоч на мить,

      Полинути на хутір мій Коханий.

      Лиш спомином про все минуле-давнє

      Відлунням пісня мамина бринить.

      «Як пахне хліб в руках моєї нені!..»

      Як пахне хліб в руках моєї нені!

      І келих молока я піднесу до вуст.

      Тихенько вийду на лани зелені

      І там, в хлібах, до ранку забарюсь.

      А вітер трави долу гне. А роси,

      Немов кришталь, виблискують в колоссі.

      Хто в полі був вночі у середині літа?

      Хто стежку росяну топтав у спориші?

      На обрії, туманами сповиту,

      Хто бачив тінь мрійливої душі?

      Хто брів між соняхи пахучі, тихі, сонні,

      Вдихаючи повітря медяне?…

      І хто проніс це сонце на долоні

      Через життя, той зрозумів мене.

      Вічні береги

      Присядь на стільчик, відпочинь,

      Моя натомленая нене.

      Так пахнув в ті часи полин,

      Що аж сюди допах до мене.

      Матусю, рідненька, полеж,

      Тобі ж голівонька болить.

      А пам’ять витлілих пожеж

      Мені болить, мені щемить.

      Моя лебідонько, поспи.

      А я постережу твій сон.

      Свята минулися й пости,

      І шиби вибиті з вікон.

      Горять розпечені сонця.

      Шумлять дощі, сопуть сніги.

      З твого ласкавого лиця

      П’ють воду вічні береги.

      «Духмянішими стали чорнобривці…»

      Духмянішими стали чорнобривці,

      Блакитнішими стали сокирки,

      Рясніше яблук на старій путивці,

      Порожні відра випили хмарки,

      Барвінок застелив прудкі стежини,

      І цілий світ засіяв пишний мак,

      І котяться по білому ожини,

      І півень у барвінку мовби вкляк.

      Ще голосніше голуби воркують,

      Іще міцніше обіймають діток.

      По білому, по білому танцюють

      Пелюстки ніжні вранішніх нагідок.

      Чи здогадались ви, чи зрозуміли?

      То я відкрию таїну таки —

      На полотні, що було біле-біле,

      Матуся вишиває рушники.

      Матері

      Пішла, й не озирнулась, мов ріка,

      Лиш посмішку лишила в хвилях вітру.

      Ти за життя була до всіх привітна,

      Ласкава, ніжна, щира, говірка.

      Пішла, й не озирнулась, як віки

      Не озираються на промайнуле вчора.

      Злетіла ввись на щогли ясикорів,

      Небесні розгойдавши вітряки.

      Тепер із неба сиплеться любов

      Червневим пухом і грудневим снігом.

      Завії, здобрені твоїм ласкавим сміхом,

      Обернуться у весни знов і знов.

      І буде літо – медом на вустах,

      І смуток осені знайде для себе фарби.

      А я дивлюсь, як в небо їдуть гарби,

      Де вічність крутить крила на млинах.

      Збираю яблука

      Вже яблуні з півтори мого зросту.

      Неначе вчора, а вже двадцять літ

      Стоптали ноги. Вже нема колгоспу.

      Села – нема. Пішло у білий світ.

      І я пішла, поїхала до міста.

      Збираю з яблунь сонячні плоди.

      На хуторах, де самота імлиста,

      Плоди збирають сизі холоди.

      Так ниє десь у грудях, в лівім боці…

      Таке життя, життя взяло своє.

      І забринить роса сльозою в оці,

      І СКАЧАТЬ