Любов на лінії вогню (збірник). Васіліса Трофимович

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нарешті відмиються. Ми мали всі разом відсвяткувати їх повернення. Що було потім, не пам’ятаю, бо лікарі вже везли мене в операційну.

      Отямившись після наркозу, я написала йому смску: «Тільки живи, прошу». А вже за десять хвилин отримала відповідь: «Полтави немає».

      Я сиділа під лікарнею на сходах і вила. Не кричала і не плакала. Вила. Від нестерпного ріжучого болю.

      Вилазячи на дах школи після артобстрілу, він телефонував з цього клятого Іловайська і казав: «Побачиш, Васю. Ми горітимемо в пеклі, а хтось нашою кров’ю омиє свій орден».

      Приблизно так і сталося. Адже 30-го вересня, у день, коли загиблих везли до дніпропетровських моргів, а поранених – у лікарню імені Мечникова, почесний комбат «Донбасу» отримував орден. У той самий день, коли вони, понівечені, обгорілі, але не зламані духом, щойно опинилися на мирній землі. І, як на мене, то насамперед мали нагородити саме цих стійких і справді героїчних людей.

      Тоді у переповнених родичами та друзями коридорах лікарні Мечникова, 6-й та 16-й міських лікарнях усе, що давало змогу дихати, – надія. Тим часом лікарі боролися за кожне життя і за кожен клаптик тіла.

      Ще близько півроку я могла вночі набирати їхні номери. У надії, що станеться диво і на дзвінок дістану відповідь. Дива не сталося. Друзі йдуть від нас. До Бога. Від болю. Від вогню.

      Друже Полтаво, я завжди триматиму тебе в серці. Як й інших наших братів, з якими ми прощалися.

      Якщо є надія на повернення, то можна чекати вічно…

      Повертайся живим

      Цієї ночі сиджу на підвіконні,

      Очі ріжуть вогники криваво-червоні,

      Це на тобі кров розстріляних батальйонів —

      Телевежа Сирецька,

      башта моя Вавілонська.

      Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях,

      Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,

      І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,

      Бо червоні озера під Червонопільським

      і чорне сонце.

      Голови соняхів нині схилилися долі

      Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.

      Надто довго, фатально довго були

      слухняними сонцю,

      Повертали тільки за ним, корилися долі.

      Ти правий, вороги, з’ясувалося, всюди,

      Ті, що просто всередині,

      розбивають на друзки груди,

      Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,

      Тримають радари на горизонті.

      Я виводжу тебе із цього згубного місця

      По доріжці світлій в річці від місяця,

      По словах ясновидиці,

      Пунктиру на карті,

      Зіроньки з неба.

      Ти не зможеш більше тут загубитися —

      Не треба.

Марія Старожицька, серпень 2014 р.

      Цей вірш однієї безсонної ночі, коли «кипів» Іловайський котел, написала мама дівчини, яка дуже хотіла потрапити до свого коханого в епіцентр бойових дій. Вірш виявився не просто гарним, а й пророчим. Саме за його сценарієм з оточення СКАЧАТЬ