Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

      Вже у своєму дворі Мирося стишилась, повільно зайшла до хати.

      – Ось! Дядько Арсен мені дав! – поставила торбинку на столі. – Він сам мене гукнув, мамо, і дав, насипав повну торбу! Як Антосі! Дивись, мамо, скільки у торбі зерна! Тут і колосків майже немає! Тільки чисте зерно!

      – Хай йому Бог дає здоров’я, – кажу, і висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радію. – Треба гарно просушити.

      А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек із тоненькою шийкою – аби туди не влізла миша, і занесла в комору. Але кілька жмень від того прибутку таки вкинула на круглий камінь – і змолола на муку. Із неї потім спекла собі і дітям коржики.

      – Ох і смачні ж ці коржики! – як їла, то все нахвалювала Мирося.

      – У, ненажера, їй все смачне! – невдоволено бурчав Іван. – А як колоски збирати, то вона – ловила метеликів і вінки в’язала.

      – Мені дядько Арсен сьогодні повну торбу зерна з-під молотарки дав!

      – Та ти вже ту свою торбу давним-давно і зжерла!

      – Ні! Мама напече ще й коржиків із маком, правда ж, мамо?

      – Напечу, – пообіцяла я, – ось як тільки потереблю. Ви ж хоч не поламали маківок? – бо щось мені було тривожно…