Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

      А потім по людських городах дозрівали огірки.

      Своїх огірків я не встигала за дітьми й нарвати.

      – Діточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лізьте у город між гудиння, не толочіть. Бо що я вам на зиму наквашу в діжці? Не буде взимку огірка, не зварю борщику. І нам із Ганьою на поле не буде з собою що взяти.

      То діти – через Катрину леваду, бігли в берег. Там жила їхня тітка Василина – іще одна Ількова сестра, моя зовиця.

      Василина жила сама. Як повернулася із Германії, мов оніміла. Два роки ні з ріднею, ні з сусідами не говорила. Побудувала у березі сама собі глиняну хатинку і жила.

      Аж далі потроху й розговорилася – як виплакалась рідній сестрі, Олександрі. А та розповіла мені – чого це наша Василина мовчить.

      – Тільки ж ти, Маринко, щоб нікому-нікому? Бо, може, вона ж таки колись ще заміж вийде. Бо ж молода ще… А таке сталося в тій Германії. Тільки тобі й розкажу, бо ти зрозумієш, у тебе там дитина вмерла, і в Василини теж…

      – Як?! Хіба ж Василина була замужем? Вона ж ще дівка! – я й не знала.

      – Там і вийшла. Полюбилася в концтаборі із якимось італійцем, народилась у них дівчинка. А тоді сталося таке… – і Олександра кінцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бідна Василина не зійшла з розуму. Там… Тоді якось ту дитину у неї взяли і занесли на досліди. Дитину наколювали шприцами, тоді дуже порізали, і вона вмерла у своєї мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.

      – А італієць що?…

      – Василина нічого про те не каже. І так, відкрила мені трохи душу. Знов мовчить…

      – А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела – до Германії. А як співала!

      – Тепер уже не буде. Хіба, може, якщо відійде. Але, знаєш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить – того італійця. І ще… Мені Василина казала, що бачити чужих дітей тепер не може, вона відразу ж пригадує свою замучену дівчинку.

      – Бідна вона…

      У Василини самотня хата і довжелезний город-городище, одним кінцем він збігає прямо в берег. І в тому березі – рядки листатих огірків, повзуть гадючками аж на стежку і цвітуть по кукурудзинні жовтими зірочками. А під ними, моя Мирося знала, ховаються колючі й смачнючі пуп’янки. Тихесенько скрадається вона між вербами, повзе в кропиві – до тітки Василини у город! А там – навибирає зелепух повні руки, жадібно через одну кидає в рот і хрумає, аж до знемоги, аж відригується зелена піна. А Мирося не спиняється, та все товче, не може наїстися. І такі ж вони дуже добрі, огірки! А як уже дитина чує, що таки ні жоден у рот більше не залізе, накидає собі в пелену і втікає мерщій із городу, озираючись на білу хату.

      А там її тітка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.

СКАЧАТЬ