Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

Чтение книги онлайн.

      І от уже й весілля! Загупали музики – бубон й дудка, молоді пішли на розпис.

      Усі пішли, тільки одна моя Мирося мусить лишатися у себе вдома: вона глядить гусей із гускою – пасе шкодливу птицю у березі в кінці городу.

      Як раптом…

      – Прийшли! Уже прийшли! Ідуть до столу! – кричить Іван від хати й женеться горою стрімголов.

      – А я?!!

      Мирося швидко підгонить гуску, жене все стадо до обори. Вона кричить і ще й б’є щосили різкою по траві. А коли нарешті вбігає в хату до хрещеної, бачить, що молода уже сидить за столом, і гості кругом неї. На голові в Галини вельон, і вінок із воску, а на руках… сидить Антося! Найкраща Миросина подружка…

      Мирося – в крик:

      – Чого це Антося на руках у молодухи?! А я?!! – вона перекрикує весілля, реве й голосить. Аж мусять крайні люди вставати з місця, і хтось добрячий бере Миросю попід пахви і прямо через стіл подає її до молодих.

      Мирося відкриває очі – і ось вона вже сидить у пелені в Галини! А Антося – в молодого!

      У Миросі вмить висихають сльози, тремтячими руками вона бере Галину за фату-вельон, притискає до себе, нюхає й сміється.

      – Я теж хочу бути молодухою! – кричить Мирося й тиснеться замурзаним личком Галині в груди. Там на бежевому піджаку зостається пляма – від щасливих сліз, наполовину із порохом від трави – із берега, там, де паслась гуска с гусенятами, овечка з бараном, людські корови і коні їздили…

      – Гірко! – раптом гукають люди.

      Галина встає, садить Миросю на ослінчик. Поряд жених посадив Антосю. Молоді цілуються, а дівчата дивляться на них спіднизу.

      – Де ж той дядько Йосип, що горілку носить?! – починають співати жінки, і на стіл ставлять чарку.

      Чарка була одна на всіх – темно-синя, грубенька, гранчаста.

      Першим наливають молодим.

      – По повній, по повній пийте! – кричать жінки. – Щоб були щасливі, пийте до дна! – і молоді випивають.

      Далі чарка йде по кругу, передається з рук у руки, п’ється і повертається до молодих.

      І так три рази.

      – І я хочу горілки! – проситься Мирося; вона бачить, як після горілки весело сміються, перегукуються гості. Хтось співає, там дядько цілує тітку. – Я теж хочу покушати весільної горілки!

      – То налий їй, – моргає Дмитрик, молодий.

      І Галина наливає. Вона, певно, думала так пожартувати: моя Мирося ще мала, трохи надіп’є горілки, покушає, що вона пекуча, та й виплюне, відставить геть.

      Але Мирося ще не знає, що таке горілка, вона тільки бачить, як гарно її п’ють дорослі, і думає, що то щось таке смачне, як цукор.

      Галина дає Миросі чарку до рук, та швиденько, щоб ніхто не видер, перекидає її нахильці до рота і двома великими ковтками випиває. І тільки тут дитина відчула смак! У роті пече вогнем, не дає дихати, із очей ллються сльози.

      – Галя! Вона ж випила всю горілку… – налякано шепче молодий.

      – То що ж я зроблю? СКАЧАТЬ