Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Ворог, або Гнів Божий - Сергій Постоловський страница 27

Название: Ворог, або Гнів Божий

Автор: Сергій Постоловський

Издательство: Фолио

Жанр: Боевики: Прочее

Серия:

isbn: 978-966-03-7610-6

isbn:

СКАЧАТЬ певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.

      Мирон підійшов до мене.

      – Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.

      – Не зовсім, – пригнічено відповів я.

      – Тобто?

      – Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.

      Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.

      – Ви росіяни? – спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.

      – Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, – серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.

      – Я вже подумав…

      – Ти не думай, а краще неси нам горілку, – продовжив Мирон.

      – Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.

      Коли він відійшов, я спитався Євгена:

      – Чому саме білоруси?

      – А хто? Може казахи чи молдовани?

      – Напевно, ти правий.

      – В таких речах, пане генерале, я завжди правий, – він щиро засміявся, і мимоволі посмішка торкнулася й моїх вуст.

      Офіціант приніс нам по чарці горілки.

      – Ти, хлопче, одразу б пляшку виніс, – зауважив йому Мирон.

      – Тобто цілу пляшку горілки? – перепитав спантеличений офіціант.

      – Саме так, – відповів йому Євген.

      – Але це не можливо! Ми не продаємо горілку пляшками! Навіщо? Ніхто ж не купує.

      – Як це ніхто? А ми? – запитав я.

      – Пардон, мсьє, але ви приїхали і поїхали, а нам тут жити, – в голосі офіціанта відчувалися нотки гордості за приналежність до обраного кола щасливчиків, що мали у своїх кишенях швейцарський паспорт.

      Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моєму гаманці лежало достатньо франків, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньої краплі не опиниться в наших з Мироном шлунках. Я так йому і сказав.

      – Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити її нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запізнишся хоча б на секунду.

      Він подивився на мене і відповів:

      – Мсьє, не я встановлюю правила. Я тільки їх виконую.

      – Облиште його, – втрутився Мирон. – Він тут ні до чого.

      – Така в мене вже манера жартів, – сказав я.

      – Ваша манера може коштувати нам зайвої популярності.

      – Ось тільки вчити мене не треба! – розізлився я.

      – Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернімося до вашого алмазного друга.

      Мирон був правий, а я – ні. Моє гарячкування не додавало мені честі, і я вибачився перед Євгеном. Мій учень давав мені урок конспірації, про яку я забував, піддавшись емоції.

      «Знову ця клята емоція. Не доведе вона мене до добра», – сказав я собі і розповів Мирону про умову Гаруна.

      – Несподівано, СКАЧАТЬ