Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

      – Я знаю, маленька, – казав я і гладив її волосся. – Нічого не бійся! Тепер ми з вами. Ми не дозволимо вас скривдити.

      – Але ж…тато…

      – Тихше, сонечко, тихше. Не треба. Якщо хочеш, поплач. Але не треба нічого казати. Ми з вами, сонечко. Ми з вами, – з мого рота сипались якісь дурниці, та нічого кращого я не міг придумати. Шок від побаченого був занадто сильним навіть для мене.

      Ми так з нею і просиділи, поки не приїхала швидка та міліція. Коли я передав Тетянку до рук медсестри і вийшов у коридор, то побачив там Івана, що сидів навколішки, обпершись об стіну й обхопивши свою голову руками. Нечипайло допомагав лікарю напоїти Марину заспокійливим. Я підійшов до опера.

      – Що у вас тут трапилося? – запитав він мене.

      На вигляд йому можна було дати і сорок, і п’ятдесят років. Він мав непримітну зовнішність, і я чомусь подумав, що його фізіономія ліпше пасувала б нашому відомству, ніж була придатна для служби в структурі МВС.

      Я витягнув своє посвідчення і показав йому. Він ретельно його вивчив і сказав:

      – Так що тут сталося, пане полковнику?

      – Отримали посилку, а там голова хазяїна цього помешкання, майора СБУ Андрія Хворостенка. Поруч з нею його очі та язик. Що ще? Нічого. Зафіксуйте усе, а я викликаю наших колег.

      – Мої співчуття, – сказав опер після недовгої паузи і відійшов до дільничного, який стояв у дверях вітальні з розгубленим виглядом.

      Я штурхнув Принципа у плече.

      – Підіймайся! Не час зараз…

      Він підняв голову і подивився на мене.

      – Що ж нам робити? – запитав Іван.

      – Опанувати себе. Встань, кажу тобі! Я дзвоню генералові, – і я почав набирати до болі знайомий номер нашого старшого, бо таку ситуацію ми мали вирішувати тільки з ним.