Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський

Чтение книги онлайн.

      Зайшовши до «Суаре», я побачив Принципа. Ми обнялися з ним і сіли за стіл. Перед Іваном вже стояв келих свіжого бельгійського пива. Я теж замовив собі один.

      – Нечипайло трішки запізнюється. Його друга половина вирішила вкотре з’ясувати відносини та нагадати нашому бідолашному, що саме він зіпсував їй усе життя, – сказав Принцип.

      На те я тільки кивнув головою і, коли мені принесли келих пива, запропонував тост:

      – За нас, друже! Дай Бог пережити цю війну, аби й надалі псувати життя вродливим жінкам.

      Ми випили. Принцип закурив і випустив хмарку сивого диму.

      – Ну як там справи? – запитав він мене.

      Я подивився на нього.

      – Тяжко там… нас здають, москаль пре, хлопці гинуть. Генштаб трішки почистили, проте залишається ще багато хохлів, – сказав я.

      – А так хотілося б бачити там українців.

      – Еге ж. Але не сумуй! З кожним новим днем українців стає більше й більше. Я не люблю демагогів та ура-патріотів, але мені подобається наш президент.

      – Так він же олігарх! – здивовано вигукнув Принцип.

      – Олігарх кажеш… А чи знаєш ти, що той олігарх чи не єдиний з усіх можновладців захищає саме нашу державу, а не свої бізнес-інтереси?

      – Не змушуй мене сміятися. Знайшов теж мені державника.

      – Тобі б я не брехав. Проте ти маєш рацію в іншому – у тому твоєму першому запитанні. Поки що нового мало.

      – Окрім жертв, – додав Принцип.

      – Так, друже, окрім нових українських жертв.

      Далі ми говорили про Маріуполь, про накопичення ворогом техніки та живої сили в районі Новоазовська, Логвинова, Широкиного, про недостатню кількість техніки у наших хлопців, активізацію сепаратистських диверсантів, їхні нові інформаційні хитрощі з розсиланням смс-повідомлень задля деморалізації українських захисників.

      – Ми програємо їм ресурсами. Вони ж витрачають шалені кошти і на розвідку, і на техніку, і на людей. Вони купують усіх і вся, а ми навіть не можемо налагодити дієві канали на кордоні, – в голосі мого друга, в тій його інтонації, я відчув біль та люту ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю.

      І тут за моє спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:

      – Сволота ви, панове офіцери! П’єте без мене, а я думав, ми друзі. Тим паче, що зараз мені потрібне психологічне розвантаження.

      – Микито, – зрадів я йому, і ми обнялися.

      Принцип лишень СКАЧАТЬ