Аргідава. Марiанна Гончарова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ покататися свій велик і навіть свої дволезові ковзани, на які став і поїхав, не треба навіть тримати рівновагу, вони самі тримають.

      Терпіння Марусі не бракувало. Нарешті, манівцями, вона з’ясувала, що організував усе саме Вовця Марущак, найстарший із їхньої компанії, що саме в нього виявилися великі іржаві ключі від входу до підземелля. І знову ж таки, доклавши максимум дипломатичних здібностей, а також із допомогою підкупу (баскетбольний м’яч, шоколадка «Оленка», спортивна скакалка) Маруся дізналася, що підземний хід починається під архівом. Тобто практично поряд із домом. Знову-таки, збагнула Маруся, вхід був десь іззовні, інакше до нього не змогли би пройти так багато її друзів (колишніх друзів, «мене, Марусю, не взяли!»).

      Згодом інші подружки, включно з Мірчиною сестрою Раюнею, робили спроби розповісти Марусі про випробування підземеллям, але вона щоразу зупиняла ці намагання. По-перше, щоб ці дурепи не порушували обітницю. По-друге, щоб це якось не вплинуло на її власну обіцянку про музичний слух та подарунки від усіх-усіх, особливо якщо цуценя, а по-третє, їй уже було цікаво розслідувати все самій і відшукати люк.

      І вона знайшла його.

      Через два роки, закреслюючи у своєму таємному списку підозрюваних місць уже перевірені та обстежені, навчаючись дедуктивного методу за Конан-Дойлем, вона знайшла вхід до підземелля: квадратний люк, пласка накривка, оббита бляхою, нібито вхід до підвалу, міцно замкнений на два великих амбарних замки, а насправді – вхід до таємниці. І все склалося: Вовця Марущак був сином директора міського архіву і ключі просто міг поцупити, а відтак покласти на місце. Адже в директора обов’язково мають бути ключі від підземелля, що розташоване під його архівом. І не було такого дня, щоби, минаючи архів (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архів до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»

З нотатника

      Якось я тяжко захворіла на грип, та ще й якийсь нетутешній і такий небезпечний, що всіх домашніх відселили від мене якнайдалі і що три години «швидка» возила до мене лікаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усіма пересторогами, як у кіно про пандемії. Лікар приїздив, фальшиво-радісним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що організм у мене молодець, що він бореться, а те, що вона не падає, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тоді не знала, що реанімація переповнена хворими на цей самий грип і деякі вже й не видряпались, а перебралися з лікарняної палати на зелені луги іншого світу, позаяк я не знала, що неможливо від нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в ті дні якось окремо від мого грипуючого тіла, я просто інстинктивно скеровувала ту гарячку в потрібний напрямок, і якось уночі вона наснилася мені, Аргідава. Вона прийшла до мене сама і розкрила обійми.

      Пожаліла.

      Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменів сходинках, спускалася до СКАЧАТЬ