Аргідава. Марiанна Гончарова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Варерік. – Покататися хотілося. А екскаваторник побачив. Привів додому. За вухо, гад, схопив. І привів. Диви, яке червоне.

      – Так у тебе обидва вуха червоні.

      – Мама ледь друге вухо не відірвала. Сказала, нічого солодкого більше, крім картоплі та моркви. От я і жеру. Моркви я вже поїв, а зараз картоплю ось…

      – А тобі… тобі смачно?

      – Ага! – з інтонацією Тома Сойєра хвалькувато причмокнув Варерік. – Хоч куснути?

      – Так, – чесно зізналася дівчинка. Ніколи вона не куштувала сирої картоплі. Ніколи батьки не давали їй такої пінно-соковитої картоплі. Такої з вигляду апетитної, хрусткої солодкої картоплі.

      Варерік простягнув почищену половинку в брудній лапі:

      – На. Бери. Назовсім. Чуй, тіки так: ти дочисть цибулю і моркву, харе? Я зара’.

      Зістрибнув з ґанку і, босий, у зелених шортах, чкурнув за ріг і також зник.

      Картопля виявилася звичайнісінькою сирою картоплею, нічого особливого або таємничого. На ґанок вийшла тітка Катерина, побачила, що сусідська вчительська донька невміло, проте старанно колупає ножем моркву, з розумінням по-совиному угукнула, вперлася кулаками в боки і з максимальною силою звуку загрозливо заволала кудись удалечінь:

      – Вар-рре-ерік! Варррре-е-ерік, зарррраза, приб’ю тебе зовсім, Варерік!

      Варерік не відгукувався. І взагалі ніхто не відгукувався. Тітка Катерина погукала ще Віталіка, потім Льончика, знову Вареріка, знову угукнула, мовчки відібрала у Марусі ніж, підхопила миску з недбало почищеними овочами й, не кажучи ні слова, увійшла в дім. Маруся залишилася на ґанку винувато й понуро догризати сиру картоплину й дивуватися, куди ж усі поділися.

      По обіді, ближче до вечора, подруга і сусідка Мірочка стукнула у віконце, мовляв, виходь.

      – Тільки заприсягнись мені, Марусю, що ти нікому не скажеш, що я тобі сказала, і нікому не скажеш, що ти обіцяла, що нікому не скажеш! – прошепотіла Мірочка, коли вони видряпалися на стару сливу-угорку, де зазвичай ділилися секретами та розмовляли про серйозні речі.

      – Як заприсягтись?

      – Ну, скажи так: та щоб я стала товстою і прищавою, та щоб я провалилась на академконцерті, та щоб я заграла ліву руку, та щоб у мене зник музичний слух! Та щоб на мій день народження! батьки забули! мене! привітати! І щоби всі-всі забули привітати і нічого, ні-чо-го, абсолютно ні-чо-го не подарували!

      – …нічого не подарували, – зі сльозами в голосі, холодіючи від жаху, повторила Маруся страшну обітницю, – ні-чо-го. Всі-всі. І бабуся щоб нічого. І дідусь. І сестра Ліна. І тітонька моя, і дядечко. І сестри всі двоюрідні та троюрідні. І ніколи? – В голосі її забриніли сльози.

      – Ніколи, – категорично підтвердила Мірочка.

      Простодушна Маруся одразу ж була готова забути дату свого народження назавжди, ніколи не отримати цуценя в подарунок. Але дізнатися, куди водночас поділися діти всього двору, немовби їх забрав щуролов із сопілкою, їй було необхідно.

      Мірочка не інтригувала, не грала очима й не шантажувала. СКАЧАТЬ