Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      Ведмедик, син ведмедя

      Лаз був кручений, та ще й такий, що з-поміж спелеологів називаються «шкуродерами»: протиснутись у нього можна лише таким худоребрим, як я, та й то «на видиху», стиснувши грудну клітку.

      Повторюючи про себе рядки з інструкції про те, що «при проходженні вузьких лазів не можна напружувати м’язи, тіло по можливості мусить бути розслабленим, найбільш безпечне положення – коли одна рука витягнута вперед», я звивався вужем у кам’яних лабетах і мав таке відчуття, ніби хтось невидимий у чорній пітьмі намагається здерти з мене разом з одягом і шкіру.

      Та от, коли здавалося, що ані дихнути, ані ворухнутися, лаз почав розширюватись. Я увімкнув налобну фару. Кам’яна горловина лишилась позаду, а попереду, на відстані витягнутої руки, був тупик. Звідкілясь ізнизу тягло в підборіддя вогким прохолодним повітрям. Невже колодязь? Тоді доведеться повертатися – без спецспорядження, без страховки, та ще одному колодязь не пройдеш. Це рівнозначно самогубству.

      Лежачи на краю отвору, я скерував світло фари круто вниз і заглянув у діру. Ні, не колодязь. І не штольня. Усього лише неглибока щілина. Промінь світла вихопив з чорнющої пітьми неширокий карниз, а за ним, на відстані півтора-двох метрів, виднілося дно, на якому я через хвилину вже й стояв обома ногами.

      Ну от, тепер можна й роздивитись: спішити принаймні нікуди. Усього лише за якихось двадцять хвилин я проник у цю «страшну» печеру, про яку стільки наслухався. Чому печера називається Ґаздівською? Та тому, що ґазда – це господар, а господарював у цій печері велет-ведмідь, що вмів говорити по-людському і насилати на людей «причину». Себто заморочував необережним голови так, що ті бідолахи потім і світу білого не бачили… Ось так цілком серйозно запевняв мене вуйко Лущак, коли ми вудили смачнючу форель у потічку Дзвінкому. Із свого досвіду спелеолога-туриста я вже знав, що про кожну печеру неодмінно почуєш від місцевих жителів красиву, а часом і моторошну легенду, яку сприймаєш, як належне, адже печера без легенди – ніби й не печера, загадкова і таємнича, – а щось таке собі… дірка та й усе. Тож і Ґаздівська печера з ведмедем, який тямив говорити по-людському, не була винятком. Але знав би вуйко Лущак про лаз «шкуродер», то поселив би у печері не велетня-ведмедя, а принаймні вужа.

      Підвів голову, і промінь світла вихопив із пітьми рожеве склепіння, що круто здіймалося вгору – я був у досить просторій і високій залі, з якої і складалася печера. В реєстри спелеології вона ще не потрапила – це я добре знав, тому зрозумієте моє хвилювання і нетерпіння, з якими я й почав огляд.

      Вирішив дотримуватись правила правої руки: рухаючись уперед, треба повертати лише у ходи праворуч (якщо такі виявляться), а йдучи назад – у всі ліві. Йшов я повільно і раз по раз зупинявся біля того чи іншого витвору природи. Які незвичайні, нереальні пейзажі вихоплював з віковічної пітьми мій світильник! Ось на галяві стоять стовбури вапнякових дерев, що ніколи не шелестіли зеленим листям і ніколи не чули пташиного співу в своїх кронах… За ними – химерні СКАЧАТЬ