Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

      А правив тоді в Керелівці отець Григорій Кошиця – рахманний, тихий та сумирний чоловік, легкий на ходу і на поміч ближньому. Добрий був панотець, лагідний та уважний до пастви своєї, як батько до дітей. Дотримувався заповіту Христа: «У всьому, як хочете щоб і із вами вчиняли люди, – так вчиняйте і ви з ними». Службу свою добре знав, голос мав гарний, тож керелівчани його шанували і як тільки що, так і зверталися до свого панотця – а то до кого б іще? До пана далеко (та й сподіванки на нього ніякої), до Бога високо, а панотець завжди з людом, завжди готовий прийти на поміч.

      Звернулися й того разу: так і так, отче, не інакше, як завелася в печері край села гемонська нечиста сила, бо ж світиться ночами там вогник і лихим оком глипає на село – недовго й до біди, – жалілися, – не інакше, як відьма. По світу колобродила, та оце й до нас прибилася…

      – А мо’, й злий дух…

      – Свят-свят, що ви, кумо, кажете? Та ще проти ночі…

      – А хто ж у печері ночами блимає? Не християнська ж душа, істинно вона, відьма. Басаврючка лиха, чередільниця зла.

      – І за віщо ж нам отака напасть?

      – За гріхи наші, – смиренно підсумував панотець. – Мало до Господа звертаємось. А хто ревно Господу не молиться, той навзамін і має нечисту силу. – Обнадіяв: – Збирайтеся, людоньки, та після обідні усім миром підемо до печери. З Божою поміччю святою водою витуримо бісівство онеє…

      Того дня Тарас був у сестри Катрі в Зеленій Діброві, а коли повернувся до Керелівки – очам спершу не повірив. Люду зібралося біля його печери – чи не півсела. Дядьки, тітки, діди, баби і звичайно ж всюдисуща дітлашня… Панотець кадилом махає, голубий димок в’ється.

      – Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі, Пресвята Богородице, спаси нас, Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас…

      На панотцеві довга широка риза без рукавів, поверх неї – єпитрахиль, без якої священик не може здійснювати жодної служби, на грудях – наперсний хрест, на голові – скуфія.

      – Хваліте ім’я Господнє, хваліте, раби, Господа! Алілуя!..

      Тарас, розкумекавши, що й до чого, трохи заспокоївся. Всівся на пагорбку, з цікавістю – оченята так і зиркають-зирять навсібіч, – спостерігав, що ж буде далі? Відчуваючи, щоправда, деяку незручність – це ж через його вчинки скільки людей зібралося. А раптом дізнаються, що то він усьому причина? Ще з села виженуть. Але… що буде, те й буде. А виженуть… Що ж, йому до бурлакування не звикати, в Лисянку подасться, мо’, там де знайде собі куточок у цьому широкому світі.

      Під кінець молебня панотець окропив святою водою вхід до печери, потім людей, і ті заспівали:

      – Спаси, Господи, людей Твоїх… Благословення Господнє на всіх, Його благодать і чоловіколюбство-о… нині і повсякчас… і на віки ві-ічні-і…

      Коли скінчилося окроплення печери, треба було комусь зайти до неї і подивитися, що там після служби лучилося… Але сміливців чомусь не знаходилося.

      – Воно то та-ак… – бурмотіли чоловіки, – СКАЧАТЬ