Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      І нічого не вдієш, бо так воно справіку й ведеться: одних щастя стомлює, інших – сльози… І доки так триватиме – один Господь знає. Та ще Тарасів дід Іван, бо, як відомо, на все у нього, на всі лиха-біди своя, селянська відповідь готова: «Дак нема на них Коліївщини! Козаків-січовиків на них немає!..»

      Може, й немає. Хто його знає достеменно? А все інше, як у Поета:

      Було колись – в Україні

      Ревіли гармати;

      Було колись – запорожці

      Вміли пановати.

      Пановали, добували

      І славу, і волю;

      Минулося – осталися

      Могили у полі.

      Високії ті могили,

      Де лягло спочити

      Козацькеє біле тіло,

      В китайку повите.

      Високії ті могили

      Чорніють, як гори,

      Та про волю нишком в полі

      З вітрами говорять…

      Аравійська пустеля

      Жив собі та був собі…

      А втім, це тільки в казках так починається – жив собі та був собі, – а у нас не казка, а щонайправдивіша, можна б сказати, невигадана повість про дивного-предивного лелечича, котрий виріс на хаті в діда Щедрія в літо тисяча дев’ятсот вісімдесят четверте.

      У селі, що стоїть при самому впадінні блакитної Орельки в голубу Оріль, ще й досі розказують, як дід Щедрій та навчив у те літо молодого лелечича людської мови. Дивина, та й годі! Буцімто однієї вітряної ночі випало з гнізда лелеча, котре й літати ще не тямило, і скотилося з хати аж у двір. От старий його підібрав, виходив, як дитину, і назад у лелече гніздо всадовив. Звідтоді, розказують дідові односельці, те лелеча й заговорило по-людському.

      Так це було чи ні – я достеменно не відаю, але молодий орільський лелечич, з яким я познайомився того літа під час своїх рибальських мандрівок по Приоріллю, і справді розумів мову людську. Хоча виду, звісно, і не подавав. Та коли дід Щедрій, накосивши в березняку трави (а він любив застеляти в своїй хаті долівку молодою травою), сказав йому: «Ходімо, Лельку…», птах кивнув головою на знак згоди і рушив з дідом до села. Так вони і йшли левадою; старий помаленьку дріботів собі з мішечком трави за плечима, а поруч з ним крокував цибатий лелечич. Як відставав, то, змахуючи крилами, підбігом наздоганяв старого і знову йшов поруч. Старий щось до нього гомонів, а білий птах схвально кивав головою й іноді навіть жваво тріскотів червоним дзьобом – щось дідові по-своєму, по-лелечому говорив. А дід, слухаючи його, вигукував: «Та ну-у?!»

      «Еге», – сказав я сам собі і щось було, пригадую, з цього приводу подумав, але тут у мене клюнуло, поплавець пірнув, і я чимскоріш схопився за вудку. І такого краснопера витягнув, що коли б поруч були рибалки, то вони б тільки позаздрили мені. Не встиг я краснопера із гачка зняти, як на другій вудці поплавець – хить-хить!.. І хутко зник під водою… І тут почався такий кльов, що я враз забув і про діда Щедрія, і про його дивного-предивного лелечича, бо справжній рибалка, коли в нього клює, – про все на світі забуває!

      Уже в надвечір’я, поспішаючи на останній автобус, на хвильку забіг до старого. СКАЧАТЬ