Афганський кут крилатої Серафими. Раїса Плотникова
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Афганський кут крилатої Серафими - Раїса Плотникова страница

СКАЧАТЬ о татуювання.

      Серафима Гай, покопирсавшись у своїй невеличкій валізі дістала звідти бинт і відірвала чималенький шмат.

      – Витріть обличчя, – простягнула руку до білявки.

      Вони сиділи поруч.

      – У мене, мабуть, жахливий вигляд? – Стурбовано запитала та.

      – Нічого, ми тут не на подіумі.

      – А ви тільки зблідли. Я завжди заздрила жінкам, які мають темні брови і вії.

      Жінка ніяково кліпнула червоними очима в обрамленні безколірних, ледь помітних, волосинок. Ще щось сказала. Та Серафима вже не слухала. Вона зав’язала у міцний вузол своє густе рівне волосся, встигла мотнути, так званим, хвостом, і схопила пакет, відчуваючи що її зараз знудить. Ще мить – і їй вже ніхто не буде заздрити. Сама собі здалася схожою на хруща у сірниковій коробочці, який, втомившись борсатися без пуття, склав лапки – не шкряботить навіть. Звичайно, тут не одна вона така, але від усвідомлення цього чомусь не легшає. Клята бовтанка вителіпує нутрощі, перевіряючи на міцність вестибулярний апарат, а він же все життя мучив своєю недосконалістю. Несподіваний дотик до плеча примусив здригнутися. Збентежено озирнулася і встигла подумати: «Ну якого дідька – не до контактів».

      – Бачу, тобі зле, чорноброва, – сказав чоловік у військовому, – то, може, пігулку?

      Це все, що Серафимі вдалося розгледіти і почути, бо її понесло… Подумки проклинаючи своє паскудне становище, припала до пакета. Про щось інше думати вже не могла.

      Через п’ять хвилин власне черево, бите корчами, сприймалося, як залізне кувадло, а вимушене оприлюднення слабкості – мало не стриптизерством. Коли на диво спритна у такій «піковій» ситуації стюардеса звільнила Гай від пакета, допомагаючи порадами врівноважити становище, очі самі собою заплющились – бачити не хотілось анікогісінько.

      – Ну що, чорноброва, легше? Потріпав тебе «афганець», – почула побіля вуха голос, який належав все тому ж чоловікові.

      – Який ще «афганець»? – відповіла на запитання запитанням, відчуваючи деяку полегкість у нутрощах і водночас неабияке роздратування, що струмувало вбік військового.

      – Вітер такий, південно-західний. Дме місяць, а то й два.

      – А-а-а… – і знову заплющила очі, відштовхуючи від себе всі слова і доторки, ставлячи навмисний бар’єр у спілкуванні.

      Літак все ще борсався у тенетах вітру, але, відчуваючи себе розчленованою і спустошеною, Серафима сприймала зовнішнє з байдужістю глядача.

      Сусідка по сидінню дістала косметичку і підмальовувала очі та вуста. Вона вже точно не заздрила нікому із присутніх.

      Коли бортпровідниця м’яким, лоскітливим, трохи схожим на кошаче муркотіння, голосом попередила про прибуття до міжнародного аеропорту в Кандагарі, загальний настрій аніскілечки не поліпшився. Всім стало ясно: літовище Кабула закрите через погодні умови, передбачається дуже довга дорога.

      Чималий літак ТУ-134, щільно доукомплектований молоденькими солдатами, які щойно пізнали «солодощі» муштри у передмістях Термеза, торкнувся смуги і покотився легко, безтурботно, наче ніякий «афганець» ніколи його не теліпав.

      Серафимина сусідка, допудрюючи носика і набуваючи цілком пристойного вигляду, схилила голову набік і запитала:

      – Ви вже оклигали? То давайте знайомитись. Шахманова Лора. Їду за наймом, буду працювати медсестрою.

      – Серафима Гай. Теж – за наймом.

      – Слухай, може, перейдемо «на ти»? Чого церемонитись?

      – Можна.

      – Ти звідкіля?

      – З України. А – ти?

      – «Мой адрес не дом и не улица…» – мугикнула Лора. – А тобі не страшно? Тут убивають, тут багато смерті.

      – Смерть всюдисуща, вона є скрізь – не тільки тут. Чи боюся? Напевне, буду боятися, але страх ще спить в мені – я його не займаю, нехай собі…

      – В тобі спить страх, а в мені велика-превелика свиня. Щоправда, моя свиня вже починає потроху гризти мене.

      Стюардеса знову замуркотіла, запрошуючи командирський склад, цивільних та «решту» до виходу. Солдатам пропонувала залишитися. Серафима з Лорою стояли біля трапу, ховаючи до валізок щойно перевірені документи й уточнюючи свою приналежність до «решти,» чи то пак цивільних, коли важкий тупіт солдатських черевиків сколихнув довкілля. Хлопчаки бігли не зупиняючись, правда, тепер вони вже не тримали у правицях військові квитки нарозхріст, як при посадці на літак.

      – То як самопочуття? – знайомий гопос доторкнувся Серафиминої свідомості одночасно з обережним доторком до руки.

      Сіпнула плечем, озирнулася, кинула нарочито відвертий погляд на статуру, а потім на погони – зірочки СКАЧАТЬ