Пригоди Олівера Твіста. Чарлз Діккенс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ гримаси щохвилі перекошували його на всі лади. Говорячи, він мав звичку звішувати голову набік і скоса тим часом поглядати в протилежний бік, у такі хвилини він страшенно скидався на папугу. Саме в цій своїй улюбленій позі він і застиг на порозі кабінету з шматочком помаранчевої лушпайки у випростаній руці.

      – Гляньте-но, гляньте-но сюди, чи бачите! – сердито пробубонів він. – Чи не сміх, чи не глум – досить мені переступити чужий поріг – і обов’язково перед самим моїм носом на сходах мусить валятися оце аптечне сміття. Через помаранчеву лушпайку закривів я на одну ногу – знаю, знаю, помаранчева лушпайка вкоротить мені віку! Так воно й буде, сер: помаранчева лушпайка зведе мене в могилу – щоб я свою голову з’їв, коли це не так!

      Містер Грімвіг мав звичку зміцнювати цією милою обіцянкою майже кожне своє твердження, але звичка ця була досить кумедна, бо, навіть коли припустити, що з часом наукова техніка дозволить джентльменам їсти для власної втіхи свої власні голови, – голова містера Грімвіга була така величезна, що найбільший прожера в світі навряд чи здолав би умняти її за одним разом.

      – Щоб я свою голову з’їв, – мовив удруге містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. – Свят, свят, а це ще що? – скам’янів він, вгледівши Олівера, й відступив назад.

      – Це малий Олівер Твіст, що про нього ми з вами розмовляли, – відповів містер Броунлоу.

      Олівер уклонився.

      – Що? Та невже ж це той самий хлопчисько, що лежав у гарячці? – перепитав містер Грімвіг, ще далі відступаючи. – Стривайте, стривайте! Мовчіть! – провадив він, нараз забувши навіть про свою огиду до гарячки, – Так ось хто їв помаранч! Так, так, це він їв і кинув лушпайку на сходи! Я не я, коли це не так, і коли це не так, то я з’їм свою голову – і його на придаток!

      – Ні, ні, він помаранчі не їв, – сміючись, заспокоїв гостя містер Броунлоу. – Та ну бо, кладіть капелюха на стіл і погомоніть з моїм маленьким другом.

      – Це не жарт, мене це он як болить, сер, – не вгавав джентльмен, скидаючи рукавиці. – На нашій вулиці завжди повно цього сміття, я знаю, його розкидає лікарів хлопець, що живе на розі. Учора ввечері якась молодиця посковзнулася на цій мерзоті і вдарилася об штахети мого садка; я побачив, як вона підвелася й глянула на його чортечий червоний лихтар; «Не йдіть до нього! – гукнув я їй з вікна. – Він душогуб! Він наставляє пастку людям». Так, так, і коли цьому неправда, то я… – І сваркий пан вдарив ціпком об землю. (Його близькі знайомі знали, що цей порух визначає ту саму обіцянку з’їсти свою голову, тільки висловлену іншим робом.)

      Потім, не випускаючи з рук ціпка, він сів у крісло і почав розглядати Олівера в лорнет, що висів у нього на грудях на чорній широкій стьожці; почуваючи себе об’єктом спостереження, хлопчик почервонів, як мак, і знову соромливо вклонився.

      – Так це той самий хлопець? – мовив нарешті містер Грімвіг.

      – Так, той самий, – відказав містер Броунлоу.

      – Як ся маєш, хлопчику? – провадив гість.

      – Значно СКАЧАТЬ