Scrum. Навчись робити вдвічі більше за менший час. Джефф Сазерленд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ столу. Розробники відразу забрали його та нервово вибачилися за їхню машину, але кожні кілька днів це повторювалося знову. Один із роботів постійно тікав з лабораторії та починав гасати будівлею. Я весь час чув клацання механічних ніг у коридорах.

      У мене тоді була одна традиція. Наприкінці дня в п’ятницю я завжди виставляв у своєму кабінеті вино та пиво, щоб усі члени команди могли розслабитись і неформально поспілкуватися після важкого тижня. На ці посиденьки я запрошував також моїх сусідів робототехніків, і однієї п’ятниці до мене завітав Родні Брукс. Цей викладач штучного інтелекту МТІ був одним із засновників компанії. Я спитав його, як працюють ці бродячі роботи.

      «Ми десятками років намагалися створити дійсно розумну машину, – сказав він мені. – Витратили мільярди доларів і багато-багато років праці, збудувавши найбільші комп’ютери, які тільки могли, з найбільшими базами даних, але отримали лише комп’ютер, здатний обіграти людину в шахи».

      Він пояснив, що до його роботів застосовується зовсім інакший підхід. Замість спроб побудувати щось із одним-єдиним центральним мозком, вони збудували робота, у якого кожна із шести ніг мала власний мозок. Процесор у спині мав лише кілька простих правил: уперед, назад, не наступати на інші ноги. Чип нейронної мережі в голові робота контролював дотримання цих правил і діяв як рефері для всіх частин. Він повідомляв ногам про те, що бачив крізь свою камеру, коли натикався на перешкоду, – та й усе.

      За словами Брукса, цікавим було те, що кожного разу, коли робота вмикали, він учився ходити заново. У нього не було бази даних про розташування інших предметів у кімнаті. Натомість його базою даних був сам світ. Кожного разу після вмикання він визначав розташування інших предметів, немов уперше. Натикався на речі й сприймав їх як реальне оточення, що означало його здатність адаптуватися до будь-якого середовища.

      «Давайте я вам покажу», – сказав Брукс, затягнувши мене до їхньої лабораторії. Він сунув чистий нейронний чип в одного комахоподібного робота, і я побачив, як той оживає. Спочатку робот невпевнено заспотикався кімнатою, наче новонароджене теля, яке вперше намагається стати на ноги. З кожним кроком він ставав усе впевненішим. Ноги швидко вчилися співдіяти. Уже через декілька хвилин робот бігав навколо. Його вміння ходити не було ані збереженим, ані запрограмованим. Усі складники працювали разом за рахунок кількох простих функцій. Ці ноги не думали, а просто діяли. Я був надзвичайно вражений геніальністю та простотою цієї системи. Тут було щось, що робило саме те, чого мене вчили робити, коли я літав над В’єтнамом: Оглядати, Орієнтуватись, Вирішувати й Діяти. Цей робот був інтегрований у довкілля й рішуче діяв на основі даних із довкілля.

      – А що б сталося, – спитав я Брукса, – якби ми змогли розробити набір простих інструкцій для груп людей працювати разом, точно як оці ноги? Вони б самоорганізувались та самооптимізувались, як і цей робот?

      – Не СКАЧАТЬ