Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Міллет принаймні досі був міцний, здоровий і сповнений приземленого доброго гумору, який так підтримував усіх довгими безсонними ночами, коли ярмарок проектувався й будувався.

      Повернувся стюард. Погляд у нього став зовсім інший, стурбований. Він вибачився. Повідомлення відправити не вдалося, але в нього хоча б є пояснення. Судно, на якому перебуває Міллет, потрапило в аварію. Власне, промовив він, «Олімпік» зараз на всіх парах тримає курс на північ, іде на допомогу: за наказом на судно потрібно взяти потерпілих пасажирів і подбати про них. Більше нічого стюардові не сказали.

      Бьорнем поворухнув ногою, скривився від болю і став чекати новин. Він плекав надію, що, коли «Олімпік» прибуде на місце події, там знайдеться Міллет і розповість йому про свою неймовірну морську пригоду. У тиші власної каюти Бьорнем розгорнув щоденник.

      Цієї ночі ярмарок постав перед його очима особливо виразно.

      Частина I

      Застигла музика

      (Чикаго, 1890–1891)

Чикаго, приблизно 1889 рік

      Чорне місто

      Про те, як легко було зникнути.

      Щодня тисячі потягів прибували й відбували з Чикаго. Багато з цих поїздів привозили незаміжніх молоденьких дівчат, які ще ніколи в житті не бачили міста, але сподівалися, що найбільше й найсуворіше з них стане їхнім домом. Джейн Аддамс, міська реформаторка, засновниця чиказького «Галл-гаусу»,[17] писала: «Ще ніколи за весь час існування цивілізації стільки юних дівчат раптово не отримували свободи вийти з-під захисного батьківського даху на вулиці міста й заходити під чужий дах без супроводу».[18] Ці жінки шукали роботу друкарок, стенографісток, швачок і ткаль. Брали їх на роботу здебільшого порядні громадяни, налаштовані на якісну та прибуткову працю. Але не завжди. 30 березня 1890 року службовець Першого національного банку розмістив у рубриці «Шукаємо працівників» газети «Chicago Tribune» попередження для стенографісток: «Ми глибоко переконані, що жоден чесний і порядний діловий чоловік при своєму глузді не даватиме оголошень, що шукає стенографістку біляву, привабливу, без родичів у місті, чи вимагатиме прислати фотокартку. Усі подібні вимоги вирізняються крайньою вульгарністю, і ми вважаємо, що для будь-якої дами небезпечно відгукуватися на такі негідні оголошення».

      Жінки ходили на роботу пішки вулицями повз бари, гральні заклади й борделі. Порок процвітав, його офіційно терпіли. «Вітальні та спальні чесних людей були (і зараз є) доволі нудним місцем, – писав Бен Гект у пізні роки свого життя, намагаючись пояснити цю тривку рису старого Чикаго. – По-своєму було навіть приємно усвідомлювати, що за їхніми вікнами, дихаючи сірчаним димом, скрадається диявол».[19] Макс Вебер уподібнив місто до «людини зі знятою шкірою»[20] – і це порівняння виявилося моторошно влучним.

      Безвісна смерть не була рідкістю й могла спіткати людину рано. Кожен із тисяч потягів, що прибували й відбували з міста, СКАЧАТЬ