Маг. Джон Фаулз

Чтение книги онлайн.

      Секунд п’ятнадцять він барився з відповіддю. Не усміхався.

      – Там послуговуються мовою почуттів.

      – Це не дуже виразна мова.

      – Навпаки. Найвиразніша. Якщо її вивчити. – Він обернувся, щоб глянути мені у вічі. – Виразність, яку ви маєте на увазі, важлива в науці. Але не в…

      Я так і не дізнався, де вона не важлива.

      Ми почули кроки. З боку моря долинув звук знайомої мені легкої ходи по жорстві. Кончіс кинув на мене оком.

      – Ані не гадайте про щось розпитувати. Це головне.

      Я усміхнувся.

      – Хай буде по-вашому.

      – Поводьтеся з нею так, ніби вона хвора на амнезію.

      – На жаль, я ніколи не мав справи з такими хворими.

      – Вона живе нинішнім днем. Не пам’ятає про своє минуле й не має його. Якщо ви спитаєте про щось у минулому, то тільки розтривожите її. Вона дуже вразлива. І тоді вже не захоче зустрічатися з вами.

      «Мені подобається ваш спектакль, – хотілося мені сказати. – Не зіпсую його». Натомість я мовив:

      – Хай навіть я не розумію, навіщо це, та починаю здогадуватися, як воно робиться.

      – Якраз навпаки, – заперечив Кончіс. – Ви починаєте здогадуватися, навіщо це, й не розумієте, як воно робиться.

      Він видивлявся на мене, ніби хотів витаврувати ці слова на лобі. Відтак повернув голову до дверей. Я теж обернувся.

      Тепер я втямив. Лампу поставили за мною, щоб освітити її вихід на сцену. То був такий вихід, від якого забило дух.

      Дівчина була вбрана за модою 1915 року: темно-синя шовкова вечірня шаль на обтислій сукні, пошитій із відливистого матеріалу барви слонової кости, звуженій донизу й довгій, понад щиколотки. Вузький поділ і перешкоджав ході, і додавав їй чарівливости. Наближаючись до нас, гостя злегка погойдувалася, вона неначе вагалася й поривалася водночас. Волосся підібране догори в стилі ампір. Усміхаючись, дівчина дивилася на господаря оселі. З холодною цікавістю глянула, як я зводжуся зі стільця. Кончіс уже стояв. Вона видавалася такою елеґантною, цілеспрямованою й певною себе, – легка нервовість справляла враження вдаваної, – ніби тільки що вийшла з ательє Діора. Я зразу ж так і подумав: професійна манекенниця. А тоді: ото ще старий хлюст.