Судний день. Ярослав Яріш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Швачка кивнув своїм супутникам. Ті зрозуміли свого отамана й без слів і роз’їхалися в різні кінці.

      – Ну, кажіть, чого кликали?

      – Отамане, батьку, мститися хочемо панам. Навчи, візьми під свою руку!

      Швачка спішився. Він критично оглянув цей збір народу – було тут чоловік тридцять: і дядьки, і молоді парубки. Ані коней, ані зброї в них і не було, не кажучи вже про військові навики.

      – І кому ж ви мстити надумали?

      – Вороновичу. Він наші села палить, панотців убиває, мучить народ, жінок ґвалтує. Мусимо собі раду дати та застукати десь цього гаспида як вовка в кошарі – і вбити.

      – Фіу, – отаман лише свиснув. – Цей птах для вас надто високо літає. Не взяти вам його голими руками, як не впіймати їжака голою дупою. До речі, а де він зараз?

      – Пекарі сплюндрував. Ось, хлопець лише звідти, розповідав, що там творив цей гаспид! – з серцем вигукнув дядько. – Ну ж бо, сину, розкажи панові отаману.

      Дядько підштовхнув хлопця до Швачки. Той нагнувся, спитав:

      – Ти йшов із села прямо сюди?

      – Так, – відповів хлопець.

      – А за тобою хтось ішов?

      – Начебто ні. Хоча я не бачив, темно було.

      Швачка оглянув присутніх, сказав рішуче:

      – Збирайтеся швидко всі звідси – Воронович скоро буде тут.

      І наче на підтвердження його слів, із лісу почулися постріли: це отаманові побратими, що стали на варті, почали бій із жовнірами.

      Селяни посхоплювалися, похапали хто дрючки, хто сокири.

      – Ви що, дурні, тікайте!!! – гукнув Швачка.

      Він миттю оцінив ситуацію, зрозумів, що їх оточили зо всіх боків. Шлях лише один – у яр.

      – Туди!

      Селяни миттю скорилися наказові і через густі чагарники кинулися просто в урвище, обдираючи лиця й одяг. Швачка й собі спробував з’їхати на коні, проте вороний навідріз відмовився спускатися по крутому схилу, та ще й густо зарослому чагарником. А може, якусь небезпеку відчув?!

      – Стонадцять чортів!

      Швачка свого коня так і не лишив, а погнав щодуху по вузенькій стежині, що вела вгору вздовж схилу. Незважаючи на гілля дерев, що нещадно шмагало і коня, і вершника, вороний вітром летів поміж чагарів. За якийсь час він виїхав на невелику лісову дорогу. Оглянувся направо – там мчав його побратим, тікаючи від кількох вершників – шляхтичів. Вони летіли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня вліво й погнав по дорозі. Товариш відставав від нього десь на два кінські тулуби, шляхта – на п’ять. Оглядаючись дорогою, Швачка зауважив, що кількість шляхти збільшується – вони ніби злі лісові духи, окутані чорними плащами, вискакували з усіх усюд і мчали навздогін. Нічого – коні в козаків були бистрі, можна відриватися.

      Селяни летіли схилом щодуху, падали, зводилися, дехто так і котився згори наниз, не можучи втриматися на ногах. Вони відчували погоню, тому бігли без упину. Спустившись у яр, хлопи побігли за течією струмка, який тік у самому СКАЧАТЬ