Все те незриме світло. Ентоні Дорр

Чтение книги онлайн.

      Якусь хвилю діти мовчать. Кілька починають рахувати на пальцях. А тоді всі як один здіймають руки.

      – А нам можна подивитися?

      – Ні.

      – Навіть не можна відчинити перші двері?

      – Ні.

      – А ви його бачили?

      – Не бачив.

      – Тоді звідки вам знати, що він справді там?

      – Треба вірити історії.

      – А скільки він коштує, мосьє? За нього можна купити Ейфелеву вежу?

      – За такий великий і рідкісний діамант, цілком імовірно, можна купити п’ять Ейфелевих веж.

      Діти зойкають.

      – А всі ці двері тут – щоб захищати діамант від злодіїв?

      – Можливо, – відповідає гід і підморгує, – вони для того, щоб утримувати прокляття всередині.

      Діти замовкають. Двоє чи троє роблять крок назад.

      Марі-Лор знімає окуляри і світ втрачає форму.

      – А чому б, – цікавиться вона, – просто не взяти діаманта і не викинути його в море?

      Доглядач музею дивиться на неї. Інші діти витріщаються.

      – Коли востаннє, – зауважує один зі старших хлопчиків, – ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?

      Лунає сміх. Марі-Лор хмуриться. Це ж просто залізні двері з мідною щілиною для ключа.

      Екскурсія закінчується, діти розбігаються, й Марі-Лор повертається до свого батька у Велику залу. Він поправляє окуляри в неї на носі й витягає листок із її волосся.

      – Добре розважилася, ma chérie?[5]

      Маленький брунатний хатній горобчик злітає з балок і сідає на кахлі навпроти неї. Марі-Лор простягає розкриту долоню. Горобчик нахиляє голову, роздумуючи. А тоді летить геть.

      За місяць вона зовсім втрачає зір.

      Цольферайн

      Вернер Пфенніг зростає за п’ятсот кілометрів на північний схід від Парижа, у німецькому місті, яке зветься Цольферайн – вугільновидобувному комплексі за Ессеном площею півтори тисячі гектарів. Це земля криці, земля антрациту, повна дірок земля. Димлять труби, локомотиви котяться туди-сюди естакадами й голі дерева стоять на купах жужелиці, як скелети, що тягнуть руки з підземного світу.

      Вернер і його молодша сестра, Юта, виховуються в дитбудинку, двоповерховому сиротинці з клінкерної цегли по Вікторіяштрассе, кімнати якого наповнені кашлем хворих дітей, плачем новонароджених і пошарпаними валізами, у яких дрімають останні речі померлих батьків: заштопані сукні, потемніле весільне столове приладдя, вицвілі фотографії татів, яких проковтнули шахти.

      Вернерові найперші дитячі роки найголодніші. Перед воротами Цольферайна чоловіки б’ються за роботу, курячі яйця продають за два мільйони марок штука, ревматична лихоманка нападає на сиротинець, мов вовк. Немає ні масла, ні м’яса. Про фрукти залишається тільки згадувати. Деколи увечері, у СКАЧАТЬ