Кінь Перуна. Олег Говда

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тобі й маєш! – аж сплеснув спересердя в долоні дідок. –  Ти йому – стрижене, він тобі – голене! Вже й надоумлював, а він далі своєї править. Чи ти й справді дурненький? Чому грошей не хочеш? Я ж багато можу дати. Глянь-но…

      Парубок повернувся в той бік, куди показував лісовик, і земля наче розступилася перед його поглядом. І побачив у сухій ямі два величезні шкіряні лантухи, повні золотих монет і самоцвітів.

      – Хіба лікувати людей – аж така дурість? – одвернувся від багатства байдуже. – Смерті дорогу заступати – тут уміння потрібне… За тим і йду до Актинія. Батькові моєму ще й п’ятдесяти не було, а якби я вмів… – парубок зітхнув. – Та й що  з тими грішми робитиму? – додав трохи згодом. – Одежа на мені справна. Голодним у громаді ніхто не буває, аби лиш не лінувався, бо такого геть проженуть. А з багатством – одна морока. Рано чи пізно довідається про скарб князь чи хто з бояр, от тоді й посопеш, як з дружиною прискаче… Ні, без грошей краще. Спокійніше… – мовив становчо і серйозно.

      – Оно там знову діжа стоїть. Краще пий сік, аніж мудрагельствуй… Ще й баклагу націди – знадобиться, – обірвав парубка лісовик. – І коли ти вже такий дурень, то йди здоров. Нехай усе сповниться згідно з бажанням твоїм…

      Захар слухняно обернувся до діжки, напився вволю гіркувато-солодкого трунку, набрав у баклагу, як веліли, а коли хотів ще щось запитати, то лісовика й слід пропав. Лише на пеньку, поруч із тим місцем де він сидів, лежить орлине перо. Покрутив парубок його в пальцях, обдивився з усіх боків, але так нічого й не второпав. Звичайна пір’їна…

      – От лихо мені з тими загадками, ох-хо-хо… – зітхнув скрушно.

      Зітхнув, а перед ним знову дідок з’явився. Позіхає невдоволено та очі кулачками тре.

      – І чого тобі ще? Тільки-но задрімав! Ніякого спочинку. Наче не в хащах лісових живу, а на битому шляху.

      – Не сердься, дідусю, – зрадів його появі Захар. – Але задав ти загадку не  для мого розуму. Пір’їну залишив, а що робити з нею не сказав.

      – Сказав би я тобі, що з нею зробити… – буркнув заспаний лісовик. – Але як даси ще шмат паляниці, то нехай: розтлумачу що до чого.

      – Дам.

      При цьому Захар видобув з торби найменшу паляницю й кусень бринзи.

      – Оця вам, а більшу собі залишу. Йти ще далеченько, але переб’юся якось.

      – Далеко, близько… Кому те відомо? – пробурмотів собі під ніс лісовик, а вголос насмішкувато мовив. – Чи доводилося тобі бачити колись, як птахи літають?

      Захар лиш кивнув не ображаючись. Старі люди полюбляють собі часом покепкувати з молодих.

      – Ну, то й ти так роби. Візьмеш по пір’їні в руки і махай, наче крильми. А розтулиш пальці – знову на людину обернешся. Збагнув?

      Парубок аж загикуватися став.

      – То я лі-лі-та-татиму? Справді?

      – Та літай, що з тобою вдієш…

      – Але ж пір’їна лише одна? Як же ж?

      – Запасися терпінням. На все свій час.

      – А здоров’я…

СКАЧАТЬ