Кінь Перуна. Олег Говда

Чтение книги онлайн.

      – Мати веліли, – погодився Захар.

      – Розумні стали, –  похитав невдоволено кошлатою головою. – Не те, що колись… Ех, – махнув рукою. – Було, закричиш, зарегочеш… Нявкнеш! І чоловік уже аж сивий зі страху… А тепер? Сидить переді мною пуцьвірінок і мало що в очі не плює… Та постривай! – гукнув сердито. – Ти ще не все бачив! Розтопчу!!!

      І вмить дідок став набухати, рости. Ось він уже одного зросту з парубком. Ось –  ще більший. І Захар, щоб дивитися йому в обличчя, мусить задирати голову. Минуло ще трохи часу, а як парубок завеликі були уже лише величезні чоботи і кінець зеленої бороди.

      – Ну, як? – задудніло десь на горі, понад лісом. – Страшно?!

      – Еге, – мусив визнати Захар, що й справді трохи розгубився.

      – Що ти там пищиш?! Голосніше відповідай!

      – Страшно!

      – Ото ж бо! – прогув задоволено лісовик, і чоботи почали зменшуватися. А ще за якийсь час поруч знову стояв маленький кумедний дідусь.

      – Людям такого ніколи не втнути, – промовив пихато.

      – Правда, – погодився Захар, – чудеса нам рідко вдаються.

      – Рі-і-дко, –  пирхнув лісовик. – Що ти там мелеш? Які такі чудеса ви можете робити? Х-хе… Похвалися… Мо’, посміємося разом? А я за те тобі стежку не плутатиму. Одразу на скит виведу. Згода?

      Те, що нечисть знає, куди він зібрався, здивувало парубка, але він і на цей раз  виду не подав.

      – Добре, – відказав  і вийняв з кишені кілька пшеничних зерен. – Знаєш, що це? – показав лісовикові.

      Дідок пригледівся, на зуб спробував, пожував трохи.

      – Теж мені загадка. Насіння… Але в моєму лісі таке не росте. Хіба польовика запитати? Або спробувати проростити? Га? – він запитально глянув на парубка. – Чи сам скажеш?

      – І скажу, і покажу, – посміхнувся хитро той. Пошукав трохи в торбі та й витягнув із неї рум’яну  паляницю. – Ось дивися, дідусю, що з такої зернини виростає. І можу закластися, що ти такої не вичаруєш.

      Лісовик узяв до рук паляницю, покрутив навколо, понюхав. Тоді відкусив невеличкий шматок і заходився жувати. Незчувся, як і проковтнув. Відкусив ще… Та й з’їв усю.

      – Смачно, – визнав. – І як називається цей плід?

      – Паляницею.

      – Гм… – лісовик поскубав себе за вуса. – І ти кажеш, що у мене така не виросте?

      – Думаю, що ні. Тут твоїх чарів замало буде. Тут наше, людське, вміння потрібне.

      – Гм… То спробуймо, – потер долоні дідок. – Я, звісно, не польовик, але теж дещо вмію… Давай насінину.

      – Ой, дідусю, – стривожився парубок, уже й не радий зі свого жарту. – Це ж чотири місяці доведеться на урожай чекати. А я не можу стільки… Мені до старця Актинія треба. Йому й так уже більше ста літ…

      – Ет, – відмахнувся лісовик, – велика втіха півроку з тобою на пеньку сидіти і на паляницю чекати. Не бійся, у мене вмить виросте. Давай насінину, кажу! – вигукнув нетерпляче.

СКАЧАТЬ