Адюльтер. Пауло Коельйо

Чтение книги онлайн.

      Я вислухала дещо, про що не питала, – про програми уряду. Я поставила кілька запитань, щоб відвернути його від цієї теми, але він ухилився від них з елегантною безпосередністю. Він на рік молодший за мене, отже, йому десь тридцять років, але на вигляд усі тридцять п’ять. Це спостереження я приберегла для себе самої.

      Звісно, мені приємно зустрітися з ним, хоч досі він жодного разу не запитав, що сталося з моїм життям, після того як кожне з нас, здобувши освіту, пішло своєю дорогою. Він зосереджений на собі, зосереджений на своїй кар’єрі, на своєму майбутньому, тоді як я по-дурному озираюся в минуле, ніби досі залишилася дівчиною-підлітком, якій інші дівчата заздрили.

      Через якийсь час я його не слухала, а лише автоматично записувала розмову. Завжди одне й те саме, однакові теми: знизити податки, боротися зі злочинністю, ліпше контролювати наплив французів (їх у нас називають «прикордонниками»), бо ті заповнюють вакансії, які мають належати швейцарцям. Мине час, і, скажімо, через рік теми залишаться, а проблеми не розв’яжуться, бо ніхто насправді ними не цікавиться.

      Через двадцять хвилин розмови я запитала себе, чи така байдужість є результатом того дивного стану, у якому я нині перебуваю. Але ні. Нема нічого нуднішого, як брати інтерв’ю в політиків. Було б ліпше, якби мене послали з’ясувати обставини якогось злочину. Розмовляти з убивцями набагато цікавіше.

      І порівняно з представниками народу в будь-якому іншому місці планети наші політики найменш зацікавлені й найбільш банальні. Ніхто не цікавиться їхнім особистим життям. Лише дві речі можуть призвести до скандалу: корупція й наркотики. У таких випадках справа набуває гігантських масштабів і нарешті дає багато матеріалу газетам, які страждають від відсутності цікавих тем.

      Але хто хоче знати, чи той або той має коханку, відвідує борделі або не приховує своєї схильності до гомосексуалізму? Ніхто. Це не завадить йому бути обраним, не розтринькувати державний бюджет, і всі ми житимемо в мирі та злагоді.

      Президент нашої країни змінюється щороку (саме так, щороку), і обирає його не народ, а Федеральна рада сімох міністрів, яка здійснює управління державою Швейцарія. Утім, щоразу, коли я проминаю музей красного мистецтва, то бачу пропагандистські плакати про нові плебісцити.

      Населення любить усе вирішувати: колір мішків зі сміттям (переміг чорний), дозвіл мати зброю в приватному розпорядженні (переважна більшість проголосувала «за», і Швейцарія є країною з максимальною кількістю зброї на душу населення у світі), кількість мінаретів у країні (чотири), дозвіл надавати притулок вигнанцям (я не брала участі в цьому голосуванні, але, думаю, такий дозвіл було схвалено й він уже запроваджений у дію).

      – Пане СКАЧАТЬ