Під куполом. Стівен Кінг

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ місці, тож не було сенсу дарма витрачати пальне. Вона нахилилася повз Барбі, відкрила підпанельну скриньку й дістала звідти стару пачку «Амерікен спірит»[153].

      – Резервний запас, – пояснила вона вибачливим тоном. – Ви не хочете?

      Він похитав головою.

      – А якщо я сама, не проти? Бо я можу й потерпіти.

      Він знову похитав головою. Вона закурила, потім випустила дим крізь своє відчинене віконце. Надворі все ще було тепло, цього дня погода цілком відповідала назві «індіанське літо», але довго вона такою не протримається. Ще тиждень або два, і погода зміниться на зле, як кажуть старожили. «А може, й ні, – подумала вона. – Хто збіса може це тепер знати?» Якщо цей Купол нікуди не подінеться, безсумнівно, чимало метеорологів сперечатимуться щодо погоди під ним, ну то й що? Гуру з каналу «Погода» нездатні передбачити, яким боком обернеться хуртовина, на думку Джулії, довіряти їм варто не більше, ніж тим геніям політики, котрі цілісінькими днями теревенять за баляндрасовим столом у «Троянді-Шипшині».

      – Дякую вам за виступ на мій захист, – промовив він. – Ви врятували мої окости.

      – Це щось новеньке, сонечку, ваші окости все ще висять у коптильні. Що будете робити наступного разу? Ваш товариш полковник Кокс зателефонує до Американської Спілки захисту громадянських прав? Вони можуть зацікавитися, але не думаю, щоб хтось із їх Портлендського офісу невдовзі відвідав Честер Мілл.

      – Не впадайте в песимізм. Купол може вже сьогодні вночі знятися й відлетіти десь у море. Або просто розчинитися. Ми нічого не можемо знати.

      – Жирний шанс. Це справа уряду – тобто якогось уряду – і, можу закластися, полковник Кокс це знає.

      Барбі змовчав. Він повірив Коксу, коли той запевняв його, що американський уряд не винен у появі Купола. І не тому, що Кокс був аж таким правдивим, просто Барбі не вірив, що Америка вже має такі технології. Чи будь-яка інша країна, скажімо так. Проте що він знає? Востаннє його служба полягала в залякуванні й без того переляканих іракців. Іноді, приставивши комусь із них дуло до скроні.

      Друг Джуніора Френкі Делессепс стояв на шосе № 119, допомагаючи регулювати дорожній рух. Він був одягнений у формену сорочку й джинси, либонь, формених штанів його розміру не існувало на складі. Довготелесий був сучий син. Не вірячи власним очам, Джулія помітила пістолет у нього при стегні. Менший за «Глоки»[154], якими були озброєні регулярні полісмени в Міллі, але все одно це був пістолет.

      – Що ви робитимете, якщо тутешній гітлерюгенд нападе на вас? – спитала вона, кивнувши підборіддям у бік Френкі. – Репетуватимете про брутальність поліції, якщо вони вас кудись запроторять, щоб довершити розпочате? У місті лише два адвокати. Один у маразмі, а другий їздить бокстером[155], який йому продав зі знижкою Джим Ренні, як я чула.

      – Я можу про себе подбати.

      – Вау, мачо.

      – Що там з вашою газетою? Вона була на вигляд цілком готова, коли я йшов від СКАЧАТЬ