Повія. Панас Мирний

Чтение книги онлайн.

      – А твоє яке діло? – визвірилася Ївга.

      – Я Христю одведу, – сказав Тимофій.

      – Я не хочу з тобою. Он Ївга тобі, – одказала Христя.

      – Тимофієві Ївга! – гукнули дівчата.

      – Так, так! – згодилися хлопці. – Тимофій Ївгу веде, Грицько – Марусю, Онисько – Горпину, Федір – Христю, – ділили хлопці між собою дівчат.

      – Становись, братця!

      І кожен, підійшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у ліву руку, другим – у праву, третім – прямо. Горпині й Христі до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христі додому. Гурт розсипався, розбився, і, на ходу прощаючись, розійшлася кожна купка своєю дорогою.

      Горпина і Христя – одна біля другої; коло їх з обох боків хлопці. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусі, котрий трохи не волочився по землі, смішив дівчат: то вигадку уверне яку, то колінце викине. Регіт і жарти не стихають. Зате Федір, понурившись, тягне коло Христі, німий-мовчазний. Йому мов і гарно коло неї йти, і разом боязко; йому хочеться і собі що-небудь сказати, чим-небудь дівчат посмішити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмішив. Аж плач його бере, який він несмілий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. «Дурний і є», – думає він, мовчки бейкаючись.

      Аж ось і церква показалася, чорніє у сірому мороці ночі; кругом неї тихо-сумно.

      – Дивись, як мені страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобі, Горпино, вже й дома, а мені ще майданом скільки йти. Може б, ти провела?

      – Е, ні, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федір та Онисько аж додому доведуть.

      – Чого там Онисько, я і сам! – обізвався Федір.

      Дівчата попрощалися, розійшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

      – То ти, Федоре, сам?

      – Атож.

      – Так прощавайте. На добраніч!

      – Прощай. Добраніч!

      Христя і Федір зосталися удвох. Декілька часу йшли мовчки. Федір думав, що б його Христі сказати; Христя мовчки виступала і раз по раз струшувалась..

      – Ти, Христе, замерзла? – надумався Федір.

      – І сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

      – Коли хоч… – несміло почав Федір, – у мене кожух добрий і довгий.

      – То що, скинеш? А сам у сорочці зостанешся?

      – У мене свита… А хочеш – поли широкі – полою прикрию.

      І в одну мить розстебнув кожух.

      Христя усміхнулася. Федір побачив, як у Христі очі блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як і коли Христя опинилася під його кожухом, коло його боку. Йому гарно так і тепло, радісно. Простують обоє мовчки.

      – Що, коли б се твій батько побачив, що ми так ідемо? – спитала Христя і зареготалася.

      – Христе! – скрикнув Федір, придавивши її до боку.

      – Ти ж не давися, – ласкаво обізвалась Христя.

      Федір затремтів.

      – Поки світу сонця, – почав він, – поки земля стоїть… поки сам СКАЧАТЬ