Горить свiча. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

      Янка притупнула чобітком.

      – Не піду! Хоч убий – не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то?

      Бояри засміялися.

      – А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!

      – За словом у кишеню не лізе!

      – Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?

      – І гарна достобіса!

      Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.

      – Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[43]! А ще боярами називаєтесь!

      Бояри зареготали ще дужче.

      – Оце дівчина! І стриже, і бриє!

      Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.

      – Годі вам! Справді розпащекувалися! – гримнув він. – Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!

      Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.

      А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:

      – Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися!

      Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.

      – Тобто… Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?

      – Тільки не зі мною! – відрізала Янка.

      – Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, – промимрив Домажир. – Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо – погуторимо… Чого ж…

      У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:

      – Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди!

      Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.

      Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менгу. За ним розтяглося кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов’язані по десятку чоловіки – в кангах, що незугарно погойдувалися на шиях; жінки та підлітки – під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі – валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби… І знову – військо.

      Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:

      – Ох, окаянні!

      І знову – тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: «Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, мов отару овець, у чужий далекий край – на страждання, на смерть?»

      Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею СКАЧАТЬ