Горить свiча. Володимир Малик

Чтение книги онлайн.

      – Ойє, ойє! А потім що?

      – Потім?.. Нам би тільки виманити їх із міста, а тоді ми зробимо з ними те, що робили повсюди, – хитро примружився каан. – Майстрових – у неволю, дівчат та молодиць – воїнам на потіху, а старих, малих і, особливо людей визначних, багатих та книжників – під сокиру та соїл![12]

      – Ойє, ойє! Мудрі слова мовиш, каане! Послати послів! А може, рибка якраз і клюне!.. Тільки – кого послати?

      Менгу замислився, обвів поглядом присутніх. Ніхто не опустив очей: кожному хотілося стати послом, бо, окрім слави, ця небезпечна, але почесна місія при щасливому її завершенні може принести велике багатство – рабів, золото, срібло, одяг, зброю. Хто ж не хоче відразу розбагатіти?

      – Старшим послом піде сотник Жокте, – сказав після довгої мовчанки каан і ткнув нагайкою до суворого на вигляд баатура, що сидів на коні міцно, мов дуб, і пожирав каана вузькими чорними очима.

      – Жокте? Простий баатур з аратів[13]? – пролунало розчароване зітхання.

      – Він заслужив цієї честі: перший зі своєю сотнею ввірвався в Чернігів, і там, де ступила його нога, не залишилося нічого, крім попелу та трупів! Я люблю хоробрих і безжальних людей! Поїде Жокте і візьме з собою чотирьох – кого сам захоче. А також – терджумана[14] Шарапа.

      Жокте задоволено ошкірнувся, сплигнув з коня і по звичаю, запровадженому Чінгісханом, упав перед кааном ниць, простягнув наперед руки і між ними поцілував мерзлий дніпровський пісок, перемішаний кінськими копитами з снігом.

      – О всемогутній каане! Дякую за ласку й довіру!.. Тільки Шарапа ніяк мені взяти – прокляті орусути проткнули тому кипчакові[15] списом груди.

      – А був ще один кипчак – Осавлук. Здається, він теж знає мову орусутів?

      – Той дістав стрілу в ногу і тепер зализує рану.

      – Тоді візьми когось іншого, хто знає нашу мову і орусутську або хоча б кипчацьку і орусутську. Гадаю, знайдеться такий?

      – Серед боголів[16] мого молодшого брата десятника Жадігера є один молодий орусут, що був полонеником у кипчаків, а торік разом з ними потрапив у наш полон, – він по-кипчацьки лопоче, як справжній кипчак, та й по-нашому вже добре навчився. То, може, його?

      – Приведи до мене – подивлюся, поговорю з ним.

      Жокте кивнув братові Жадігеру, такому ж жилавому, похмурому баатурові, що виглядав через голови нойонів, і той миттю помчав до коша[17]. За якусь хвилину привів і кинув до ніг каанові раба-орусута, обірваного, брудного, знеможеного, з кангою[18] на шиї.

      – Ось він! – буркнув коротко і відступив назад.

      – Встань! – наказав Менгу. – Як тебе звати?

      Раб підвівся, обтрусив з колін сніг, зняв з кудлатої голови стару кипчацьку шапку з облізлого заячого хутра і без страху глянув у вічі можновладному монголові, перед яким тремтіли не тільки підкорені племена, а й уся орда, бо Менгу був жорстокий та безпощадний.

      – Я СКАЧАТЬ