Жерміналь. Еміль Золя

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Компанія викопала там, недалеко Фовеллевої цукроварні, свою першу шахту – тепер вона вже стоїть копалищем. Вся країна знала, що її знайшов Гійом Мае, тому її й назвали Гійомовою шахтою. Він сам не бачив діда живого, та люди казали, що то був здоровий, кремезний чолов’яга й помер своєю смертю, саме як йому стукнуло шістдесят. Батька його – Нікола Мае, прозваного Червоним, – завалило землею, ще як йому заледве пішов сороковий, – тоді саме копали «Воре»… Від батька тільки мокре зосталося: кістки камінням потрощило, кров земля виссала – так його й не витягли. Двоє з його дядьків та троє з братів – теж зложили там свої кістки, та це вже пізніше. А він сам, Венсан Мае, вийшов сухий з води, усе гаразд, тільки ноги трохи покрутило, за те всі його взивають спритником… Нічого не вдієш, треба працювати. В їхній родині так повелося від батька до сина; що ж, ремесло як кожне інше… Його син, Туссен Мае, онуки його та всі, всі його кревні й свояки, що живуть он там, у тому селищі, конають на тій самій роботі. Сто шість років працювати до смерті, від батька до сина, на одного хазяїна – неабищо. Не кожен буржуа потрапить отак розповісти історію свого роду!

      – Аби харчі, – пробубонів знову Етьєн.

      – Отож і я кажу: доки є хліб – і жити можна.

      Безсмертний замовк і кинув оком на селище, де в усіх вікнах один по одному почали займатися вогники. На дзвіниці в Монсу вдарила четверта година; похолоднішало, – вітер дошкуляв ще дужче.

      – А чи ж багата оця ваша Компанія? – спитав Етьєн.

      Старий знизав плечима, а потім нахилився, мов угинаючись під тягарем золотих екю.

      – Ще б пак, ще б пак! Грошей кури не клюють… Направду казати – наші, може, й не такі багаті, як сусіди в Анзені. Та проте мільйонів, мільйонів тих – без ліку… Мають вони дев’ятнадцять копалень, з них тринадцять працюють повним ходом – «Воре», «Вікторія», «Кревкер», «Міру», «Сен-Тома», «Мадлена», «Фетрі-Кантель» та ще багато інших, а з цих шістьох одні вже вичерпані, а інші – провітрюються, як от «Рекійяр»… Десять тисяч робітників, концесії в шістдесяти семи комунах, п’ять тисяч тонн щоденного видобутку, залізниця між усіма шахтами… А майстерень, а фабрик скільки!.. Ще б пак, ще б пак, грошенят у них доволі!

      Нараз почувся гуркіт коліщат по помосту, і гніда коняка наставила сторожко вуха. Там, під землею, мабуть, уже полагодили кліть і взялися знову до роботи. Знову запрягаючи коняку, старий стиха промовляв до неї:

      – Не слід звикати до балачок, стара ледащице!.. Мала б що розказувати, якби пан Енбо дізнався, як ти час марнуєш!

      Етьєн замислено втопив у морок очі.

      – Так, кажете, шахта належить панові Енбо? – спитав він.

      – Ні, – пояснив старий. – Пан Енбо тільки головний директор. Він служить так само, як і ми.

      – То кому ж належить це все? – допитувався Етьєн, показавши рукою на неосяжний простір навкруги.

      Але на Безсмертного напав знову шалений кашель, і він довго не міг відвести духу. Нарешті він сплюнув і стер з рота чорну піну.

      – Кому воно належить? А хто його зна. Мабуть, СКАЧАТЬ