Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Олександр Ільченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Я це вже знаю, Ложко, – вислухавши Песика, мовив козак. – Цей лисий пан із Брехунівки родом! – І звернувся до наймитів і джур обозного: – Коли хтось робить із губи халяву, тобто розминається з правдою, собачка мій завше гавкає… – І обернувся до Пампушки: – То як же тебе, пане, звуть?

      – Я – полковий обозний міста Мирослава – Демид Пампушка-Стародупський! О!

      – Щось я не чув такого, – добре знаючи, з ким справу має, щоб подратувати пана, відмовив козак. – А як дражнили в Січі?

      – Купа.

      – Чого купа? – зареготав козак.

      Та й люди пирснули.

      – Полови купа? – наполягав козак. – Снігу? Сіна? Піску? А чи, може…

      – Мене купа! – розсердився пан обозний, аж його коротка шия враз почервоніла й стала ще коротша, і в пані Роксолани серце тьохнуло, бо їй здалося, буцім чоловіка грець візьме, бо той, сказавши двійко тих слів, не міг спинитися й повторив іще раз: – Мене купа! – а потім ще: – Мене купа! Мене купа! Мене купа…

      А коли добрі люди, не витримавши кумедії, всі зареготали, запорожець так лиховісно посміхнувся, що Роксолана, грішним ділом, подумала – чи не козак цей поробив таке її чоловікові, щоб покепкувати з вельможного пана, на що й завжди були зугарні запорожці, оті проклятущі характерники, чаклуни.

      А пан обозний повторив востаннє:

      – Мене купа!

      І замовк.

      – Я так і думав, – посміхнувся запорожець. – Гляну на вид, то й скажу, що Демид! Та ще й який: ціла купа! Але, щоб не творило твоє прізвисько в умах людей ніяких непристойностей, чи не краще було б, якби тебе віднині та дражнили не просто Купа, а, скажімо, Купа чого-небудь такого… помітного… ну… всім відомого… зрозумілого навіть малій дитині. Ну, от хоч би й…

      – Замовчи! – гарикнув пан обозний, добре знаючи, яку силу має вимовлене при народі слово, ущипливе українське слово, котре прилипає до людини на віки вічні. І пан Пампушка-Купа-Стародупський, щоб не дати прийшлому зухвальцеві доточити до його прізвиська яке-небудь слово, раптом загорлав: – Чого ти до мене причепився? А то звелю своїм пахолкам і джурам…

      – Звели.

      – І вони тебе зараз гуртом…

      – Звели ж!

      Але пан Купа чогось раптом принишк.

      – Палиш ось такенну купу ладану і, замість того щоб душею линуть до Бога, лаєшся, лютуєш, погрожуєш…

      – Хто ти є, щоб так зі мною розмовляти? – зойкнув, не витримавши, пан обозний. – Хто ти такий?

      Запорожець, пригладивши лівицею розпушений кучерявий ус, загадково посміхнувся, але нічого не відповів.

      – Бо ж ти такого пана, як ось я… ти мусиш поважати!

      – Атож! – поважливо мовив козарлюга. – Видно між ложками ополоника!

      – Візьміть його! – крикнув посіпакам пан обозний і, зовсім розкокошившись, горлав: – Чого ж ви стоїте? В'яжіть його! В'яжіть!

      Але на цей наказ ні джури, ні наймити, ні кріпаки, ніхто й не ворухнувся. Тільки ладан димів та й димів.

СКАЧАТЬ