Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

Чтение книги онлайн.

      Скільки в тебе, Вкраїно, хитрих, злих ворогів

      Серед тих, хто себе називає «синами»,

      Хто навкруг засіває і неправду, і гнів…

      Скільки ходить ще їх поміж нами?

      Твої болі, матусю, зовсім їм не болять,

      Твої радощі – серця не тішать.

      Дуже просто для них про одне нам казать,

      А вчинити, зробить – зовсім інше.

      Не зачепить душі твоя пісня у них,

      Їхня мова – прихована маска.

      Їм лиш гроші подай для розваг та утіх —

      Й зачини двері, вийди, будь ласка.

      Ти сьогодні у злиднях, у нужді, як колись,

      Моя нене-Вкраїно, мій краю.

      Та сміються «синки»… Ти не віриш? —

      Дивись!

      Я їх бачив, я чув —

      Я їх знаю!

      Не брешіть одне одному —

      Гірша зла брехня стара,

      Коли хочемо для дому

      Хоч краплиночку добра.

      Правда кривду не скосила,

      А та кривда очі їсть.

      Лише в правді наша сила,

      У брехні одна лиш злість.

      Не брешіть, не забрешіться,

      Ви ж – державницькі мужі.

      Бо зітруть лукаві лиця

      Люди в скривдженій душі.

      Хтось добрався до корита,

      Хтось сотає срібну сіть…

      Серце просить: не брешіте,

      Свічку правди не вгасіть.

      Не брешіть одне одному —

      Гірша зла брехня стара,

      Коли хочемо для дому

      Хоч краплиночку добра.

      І знову сумніви у серці,

      І знову край мій у брехні.

      Коли ж єднання добереться

      До української рідні?

      У нас усе не так, як треба,

      Хоч Боже правило просте.

      У дві руки гребуть під себе

      Правителі усіх мастей.

      А люд в тужливій паволоці, —

      Нас гне нужда, як ту лозу,

      І виджу в Кобзаревім оці

      Я невдоволення сльозу.

      Ой, час уже душі зігріться —

      Я сам себе не раз питав:

      Чому у нас, ув українців,

      Дорога до мети крута?

      Чи ми народ, чи ми населення,

      Чи, може, просто ми юрба?

      Нап’ємось до чортів веселеньких —

      Хай тішить сварка та гульба.

      Своє клянемо, інше хвалимо,

      Берем чужих в поводирі.

      Вогнем диявольським знов палимо

      Отецькі звичаї старі.

      Ми звикли вже до деформації —

      Поїв, поспав, по… – та й усе.

      З душі вже стерли слово «нація»,

      А з думки – хто її спасе?

      Чи ми народ із геном мужності,

      З корінням сили й доброти?

      Чи ми народ? – спитати мусимо,

      Спитати і відповісти.

      Спокою і витримки

      Дай мені, Боже, —

      Серцем прийнять,

      Що змінити не можу.

      Мужності дай мені,

      Боже, як сину,

      Те помінять,

      Що для СКАЧАТЬ