Санькя. Захар Прилепин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Самогон туманився, хліб спокійно темнів, суворий. Хліб завжди найсуворіший на столі, знає собі ціну.

      Сашко все швидко з’їв і сказав, що піде погуляти. Він рушив від будинку під гірку до ріки. Згадав, як ще малим, ідучи цією ж стежкою, зустрічав гусаків сусідки й подовгу не міг пройти повз них – витягуючи шию, навперейми тупотів капосний гусак. Сашко відскакував і, озираючись перестрашено, біг, високо підкидаючи коліна. Потім подовгу стояв оддалік, переступаючи темними ніжками, як мала конячка. Якщо хтось ішов по дорозі, Сашко сідав і робив вигляд, що грає в камінці, – соромно було, що гусака боїться. Коли людина проходила, він шугав гусаків, і вони відбігали, розправивши крила й гелгочучи, як дурні.

      Згадуючи себе, своє життя, Сашко тільки того хлопчика й любив – темноногого, подряпаного. Потім, випручавши білу шию, із цього маляти вимахнуло зсутулене, білотіле дурко із тупою посмішкою на обличчі й іншими підлітковими прикметами. Сашко не згадував свою підліткову пору, завжди обходив її стороною. Метушливий, задиристий, неприємний – хіба хочеться згадувати такого?

      Зараз гусаків не було.

      Мостки на річці кривилися, поламані.

      «Невже на той берег ніхто не ходить?» – подумав Сашко, одразу піймавши себе на тому, що бабусине «невже» прилипло до язика. Але, скоріше, він вимовив це слово, заграючи зі своєю уявною сільською породою, яка, якщо й була, то давно щезла. Навіть «невже» не міг вимовити спокійно, не ловлячи себе за брехливий язик.

      Сашко пішов уздовж берега, до далекого пляжу. Іноді попадалися на березі старі човни, прикріплені ланцюгами до дерев, або нічийні, діряві, нікому давно не потрібні. Сашко заглядав до кожного човна, до сирого або засохлого нутра. Село залишилося по праву руку. Дорога кривуляла вибоїнами, немов її пережували й виплюнули, і жуваник засох, зберігши криві, грубі сліди зубів чи настирних ясен.

      Ріка поступово розширювалася. Іноді посередині плину лунали слабкі сплески.

      Над травою дурманливо кружляла мошва. Сашко йшов до місця, яке називалося Тимохин кут. Батько казав, що тут колись жив пустельник Тимоха – біля ріки, яка, дійсно, різко повертала, утворюючи кут. Тимоха там і повісився, та ім’я його поголос подарував гарному тихому пляжу з білим, «альняним» піском.

      Маленьким хлопчаком, гріючи на пляжі черевце, Сашко часто думав про долю Тимохи, але через відсутність навіть якогось знання, хто такий був цей Тимоха й чому він жив безлюдно – міркування ні до чого не приводили. І тоді хлопчик Сашко йшов купатися.

      Іноді – судячи із часу, в обідню перерву – на пляж наїжджали молоді хлопці й гарні дівки. Десь не дуже далеко були торф’яні розробки, і у вільний час працюючий люд, гогочучи, хлюпався.

      Саме тоді маленький Сашко вперше побачив, як міцний хлопець у плавках, до яких начебто поклали картопляну бульбу, затискав доладну дівку, і гладив її з боків, і м’яв їй білі груди, не соромлячись хлоп’яти. Завалена на спину дівчина недовго давала цілувати себе в губи, а потім штовхнула СКАЧАТЬ