Іван Богун. У 2 тт. Том 1. Ю. В. Сорока

Чтение книги онлайн.

      – Омельку, – запитав Іван, – а ті ляхи, з котрими ти бився, вони теж харцизи?

      Омелько знизав плечима.

      – Ляхи як ляхи. Для них я харциз, а тобі що? – він зовсім не пам'ятав про ту розмову в причепі діда Грицька, коли лежав там поранений. Та Іван одразу ж і нагадав:

      – Ти колись казав, що навчиш, чим зарадити, якщо підкоморій не зарадить.

      Омелько гордовито підняв голову і поклав долоню на руків'я шаблі, що висіла при боці.

      – Ти й сам знаєш відповідь, Іване: шаблі на те й маємо, щоб себе боронити, волю свою та звичаї славні.

      – Ну то навчи мене на шаблях битися. Так навчи, як ніхто не може!

      Омелькові залишилося лише розвести руками.

      – Я можу лише те, що можу. Але докладу всіх зусиль, щоб теж зміг і ти.

      Відтоді мало не кожного дня можна було їх бачити на високому березі Південного Бугу. В час, коли ранкове сонце золотило верхів'я недалеких беріз та ясенів у гайку, коли лагідний вітерець шепотів про щось з густими очеретами в плавнях, а цвіркуни у травах брали перші несміливі ноти нового дня, у такий час збивали гострими носами сап'янців козаки ранкову запашну росу, підминали ногами жовті сонечка кульбаб у шалених випадах та захистах. Вимахували швидкими і небезпечними блискавками шабель, сповнюючи прозоре повітря дзвоном бойової криці. Летіли, мов птахи, не відчуваючи землі під ногами, а ні втоми, ні тамування бойового завзяття.

      Іванко, як і тоді, під час навчання стрільбі, виявися на диво здібним, навіть талановитим учнем. Через кілька місяців він уже досить вправно володів шаблею, а коли пройшло півроку, Омелько бився з ним майже на рівних, ледве встигаючи втирати піт, що заливав йому очі. А головне, він бачив у погляді хлопця вогник, рішучість стати зверху будь-що, нехтуючи втомою, а деколи і болем. Іван не звертав уваги навіть на досить серйозні порізи, які неодмінно з'являлися, коли учитель і учень входили в запал і рубалися на повну силу. Все ж, якщо бути правдивим, у повну силу бив один лише учень. Омелько завжди намагався стриматися, що було надзвичайно важкою справою, якщо брати до уваги необхідність приховувати це від супротивника. При найменшій підозрі на нечесну гру козака Іван просто стромляв лезо шаблі в дерен і застигав, мовчки з-під лоба зиркаючи на вчителя. Омелько тоді теж зупинявся, стирав рукавом з лоба струмочки поту, стягував з руки кільчасту рукавицю, що їх мали для захисту на правицях, і запитував з посмішкою:

      – Ну, що тепер?

      – Тебе ляхи теж берегли? – похмуро кидав Іван.

      – Івасю! У тебе он вся сорочка пошматована!

      – Пусте! – вперто відповідав той.

      – Кров на плечі!

      – Я кажу: пусте!

      – Бісів ти сину, не можу я сильніше. Чорти б тобі пельку затовкли, Хома невіруючий!

      – Можеш, я знаю. Ти мене шкодуєш!

      Урешті СКАЧАТЬ