Звірослов. Таня Малярчук
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Звірослов - Таня Малярчук страница 14
Название: Звірослов
Автор: Таня Малярчук
Издательство: Фолио
Жанр: Современная зарубежная литература
isbn: 978-966-03-4899-8
isbn:
Бабця хвилину мовчить.
Зараз почне кричати, думає Капітоліна, однак бабця, судячи з усього, вже давно не може кричати.
– А що, упало комусь на голову, да?
Бабці соромно.
– Ізвінітє раді бога, – лепече вона, – я викидаю хліб посеред ночі спеціально, щоб нікого не поранити. А тут, видно, оплошала. Ізвінітє!
– Ні-ні, ви нікого не поранили, не переживайте так. Нам просто цікаво, навіщо ви це робите?
Бабця усміхається беззубою посмішкою.
– Да викидаю, щоб твар якась з’їла. Понімаєте, ноги вже не носять. Тяжко спускатися вниз. От я і придумала викидати через балкон. Як є якийсь черствий батон – так і викидаю. Воно ж, бєдніньке, голодне там всюди бігає, чекає, щоб хтось покормив. Я й подкормлюю. Мені много не треба, а діти постоянно приносять. Тільки ви дітям не кажіть, а то ругатися будуть.
Сanis lupus familiaris (собака)
Ельвіра Володимирівна сидить у кабінеті № 17. Щоб знайти цей кабінет, треба піднятися дерев’яними східцями на другий поверх і пройти в кінець темного коридору.
Ельвіру Володимирівну всі бояться, бо вона дуже принципова. Тому до її кабінету потрапляють, як правило, ті, що ніколи раніше Ельвіру не знали. Або помилково. Або з цікавості – щоб на власні очі побачити найпринциповішу жінку у світі.
Ззовні Ельвіра Володимирівна – сіренька жіночка, вибілена пергідролем. Маленьке суворе лице, що не знає милосердя. Маленькі фіолетові губки, складені бантиком – з тих бантиків, які чіпляють на похоронні вінки. Нігті залаковані в акуратний червоний колір артеріальної крові. Спідничка – трохи нижче колін, у вузьку елегантну смужку. Такий же елегантно смугастий піджак. Мінімум прикрас: ланцюжок на шиї, сережки у вухах, перстень зі штучним польським янтарем на середньому пальці правої руки, – і все золото. Іноді Ельвіра Володимирівна одягає окуляри – «ЩОБ КРАЩЕ ТЕБЕ БАЧИТИ».
Ти приходиш до Ельвіри Володимирівни в понеділок, наприклад.
Понеділок – єдиний прийомний день.
Ти впевнений у собі громадянин України. Ти двічі бував за кордоном. Ти вільно володієш розмовною англійською. Ти знаєш, що чиновники є, бо ти дав на це згоду. Ти платиш їм зарплату. Ти їх годуєш. Словом, ти вриваєшся до кабінету Ельвіри Володимирівни з усією гордістю країни, яку через 20 років, можливо, візьмуть до ЄС.
Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона ні на мить не дивується твоїй появі. Вона, можна сказати, чекала на тебе.
Ретельно оглядає прибульця з голови до п’ят і скрипучим терпким голоском каже:
– Зачекайте, будь ласка, за дверима.
– Чому?! – обурюєшся ти. – Чому це я маю чекати за дверима?! У вас нікого нема, ви не говорите по телефону, нічого не пишете, зараз не обідня пора… Чому це я маю чекати за дверима?? Прошу, майте до мене повагу!
Ельвіра Володимирівна не відповідає, а просто на тебе дивиться, і ти, хоч продовжуєш обурюватися, чомусь усе одно виходиш за двері і чекаєш. Твоя громадянська гідність похитнулась. Ти мимоволі тупишся в ідіотські стенди, розвішені СКАЧАТЬ