Живий звук. Андрій Кокотюха

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Романа Барабаша це теж був перший фільм. До того ж він, як я прочитав у нашій-таки газеті, багато й успішно знімав кліпи. А Сонцева, кажуть, модна співачка і вже встигла попрацювати з Ромою. Ось так у ресторанчику, де, за сюжетом, квітнула наркоторгівля, і з'явився вставний номер із провінційною співачкою.

      Я раніше не бачив цього. Як для задрипаного…

      – Для задрипаного кабака надто гламурно, – озвучив хтось мої думки.

      Перевівши погляд, я знову зустрівся очима з Анжелою.

      – Подобається? – кивнула вона на екран.

      – Не знаю, – знизав я плечима. – Наче нормально…

      – Класно, – кивнула Сонцева. – Ромашка – кльовий, профі. Кліп піде в ротацію[2] десь за два тижні, ну, перед прем'єрою кіна. Задумка така, фішка…

      – Добре, – я не знав, про що треба говорити.

      – Добре, – погодилася Анжела. – Значить, ви драматург?

      – Журналіст, – я ковтнув ще шампанського. – Просто знав якось більше, ніж можна було написати в газеті. Сів, написав детективчик. Історійка простенька, нічого особливого.

      Події більш-менш реальні… Не знаю, як кіношники на мене вийшли…

      – Це ж добре!

      – Мабуть. Для мене все це взагалі нове… Я ось і про вас нічого не чув…

      Анжела відкинула рукою біляве пасмо, в її погляді не лишилося нічого від ввічливості – її замінила непідробна цікавість.

      – І музику ви не слухаєте?

      – Сонечко, він у цьому плані дерев'яний! – вставила Люська.

      – Може, вас це образить, але не слухаю. Естрадну, в усякому разі.

      – Х-ха… Знаєте, мене ще ніхто не називав естрадою, – жодних натяків на образу в її голосі я не помітив.

      – А як називали?

      – Попсою в основному. До речі, давай на «ти». – Я кивнув, і відразу після цього пухкенькі губи Анжели Сонцевої опинилися впритул біля мого вуха: – Слухай, може, обережно втечемо звідси? Ти як?

      2. Поцілунок у дзеркало

      Вона не сказала – «підемо». І це справді була втеча.

      Ми діяли, наче партизани-підпільники або радянські розвідники, що мусять відірватися від «хвоста», причепленого гестапівцями або цереушниками (потрібне – підкреслити, ха-ха!). Поки що я не розумів, для чого моїй новій знайомій ця гра, але прийняв її без жодних питань і застережень.

      Значить, так треба. Значить, естрадні співачки саме так повинні себе поводити, коли товариство їм набридає.

      Нічого складного в плані нашої втечі не було. Анжела була в цьому невеличкому закладі якщо не своєю в дошку, то, принаймні, завсідницею. Через те знала всі ходи й виходи. Їх тут було небагато: парадний, біля якого стоїть охоронець із фірмовим бейджиком, службовий – просто за барною стійкою, через кухню, і ще один – двері з тильного боку гардеробу, який я за шкільною звичкою іменував роздягальнею.

      Через це слово я мав несподівані проблеми. Якось, ще до одруження, я деякий час зустрічався з молодою київською СКАЧАТЬ