Люборацькі. Анатолій Свидницький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ приставило палець до губи, наче думає-роздумує: як зразу й кинулось по подвір'ї; метелик надлетів. Тимчасом о. Гервасій вже і поріг переступив. В сінях Мася заходилась коло бур'яну. Зглянув він на дочку, зітхнув і питає:

      — А мати в полі?

      — В полі, — відказала вона. — Може будете що їсти? Єсть плечінди.

      — Ет! — озвавсь о. Гервасій, — дай мені чистий покій! — махнув рукою і пішов у покої.

      Не вспіла Мася раз-два сікачем вдарити, як батько гука:

      — Масю! Масю!

      — Зараз, татку! — озвалась вона; обтріпалась і побігла до хати.

      Тато сидів коло вікна на тапчані, тільки в шматті, розхристаний, аж груднину видно, і краплями піт тече по виду.

      — Возьми, дочко, подушку та поськай мене, — заговорив.

      — Нема часу, татку: я кропиву січу, — відказала дочка.

      — Ти б не бралась не за своє діло, — заговорив він наче не своїми губами, — хіба ти мужичка чи що, щоб коло свиней ходити? Ти пошанувала б свої руки! Та по сонці мені не вганяй! Ти… та й не докінчив: чудно йому стало, що Мася дивилась на його на все око і аж плечима здвигнула, що ніколи цього не було, а тепер балака наче не до ладу, наче не те з губи вирвалось, що хотів сказати.

      — Чогось так очі вивалила? — гукнув тато. — Бери подушку та ськай.

      Пішла Мася в «валькир», як там кажуть, винесла подушку, гребінець, сама тільки в цицовій спідниці та в сорочці, і разок перел на шиї.

      — Чого ходиш, як циганка? Чому не приберешся? — почав панотець, поклавши голову на подушку.

      — Хіба хто приїде? — заговорила Мася, перебираючи йому в голові, а за пальцями аж волосся крячиться.

      — Дурна ти! — озвавсь панотець. — А руки які! як у мужички, — додав далі, поклавши голову на подушку, і каже: гляди ж, щоб його ходила мені вдягнена, і рук пильнуй, щоб білі мені були! Я останню хвостину збуду, аби й ти на людських дітей походила. Ох! — застогнав.

      Не відповівши, Мася почала ськати й думала собі, ськаючи: «Що це сталось таткові? чи не слабі вони?» Та старий нагадав біле личко та вбрання, то піддав дівчині матеріалу і на скільки суток думати. От й пішла вона роздумувать, як то ходитиме чепурно-чепурно! А кругом робота аж горить, бо вона має час доглянути. Орисі тоді їй не треба — все наймичка поробить. Прийде мати з поля, всюди справно: понагодовано, понаповано, начиння перемите, й миски в миснику, ложки в горшку за комином, горшки на полиці, а що не змістилось — на тину по кілках проти сонця висить. Подивилась мати: «Гарно, доню, — каже, — будеш попадею!». І в перший ярмарок набрала їй у найбагатшого крамаря найкращого краму.

      — На, доню, — каже, — ти заробила.

      От настане маковея. Вона вбереться і піде до церкви, як зоря ясна; а там з людьми піде, де будуть вінки святити — біла-біла! і лице біле, й руки білі! Всі дивитимуться і не надивляться на її вроду: «Яка ж наша попівна хороша!» — скажуть. А дівчата аж зітхатимуть, що самі не такі… За цим у дівочу голову СКАЧАТЬ