Вибрані поезії. Генріх Гейне

Чтение книги онлайн.

      На горі стоїть хатина,

      Там живе гірняк старий;

      Там шумить ялина віттям,

      Світить місяць золотий.

      Крісло єсть у тій хатині,

      Все в мережанні дивнім,

      Хто сидить там, той щасливий,

      Я – щасливцем був таким!

      На ослінчику дівчатко,

      Я держу її ручки;

      Оченята – сині зорі,

      Квіт рожевий – устоньки.

      І в тих любих синіх зорях

      Бачу я небесний світ,

      І кладе лілейний пальчик,

      Хитра, на рожевий квіт.

      Ні! нас мати не побачить, —

      Пильно так вона пряде;

      Батько гра собі на цитрі

      Й пісню давнюю веде.

      І дівчатко шепче тихо,

      Тихо, ледве чуть мені,

      Все розказує про справи

      Ваговиті, таємні:

      «А тепер бабуся вмерли,

      І не ходимо ми вже

      На стрілецький двір у Гослар,

      Ой там надто хороше!

      Живемо ми тут самотні

      На холодному шпилі.

      А зимою сніг засипле,

      То й зовсім ми як в труні.

      Я ж дівчина полохлива,

      Мов дитина, боязка,

      Я боюсь гірського духа,

      Що вночі людей ляка…»

      Раптом любка мила вмовкла,

      Як сказала ті слова,

      І від страху оченята

      Рученьками закрива.

      Гомонить гучніш ялина,

      Веретенечко шумить.

      І дзвенить до того цитра,

      Пісня давняя бринить:

      «Сила зла, дитино люба,

      Не страшна зовсім тобі!

      День і ніч ти маєш, любко,

      Янголяток при собі!…»

      У вікно рука зелена

      Від ялини стукотить.

      Місяць, той підслухач тихий,

      Шибки світлом золотить.

      Батько, мати вже поснули,

      Вже не чути їх обох;

      Але ми собі кохано

      Розмовляємо удвох:

      «Щоб то ти молився часто,

      Не йму віри я тобі,

      Ти порушуєш устами, —

      Та не молишся тоді.

      Той холодний рух, недобрий,

      Завжди він страшний мені.

      Але страх той розганяють

      Погляди твої ясні.

      Чи ти маєш віру праву?

      Маєш ти закон твердий?

      Віриш ти, що є небесний

      Бог отець, син, дух святий?»

      «Ох, дитино, як малим я

      Ще на лоні неньки був,

      Вірив я, що бог отець є,

      Силу й добрість бога чув!

      Знав, що бог хорошу землю

      Й гарний люд на ній створив,

      Сонцю, місяцеві й зорям

      Путь одвічну призначив.

      Як підріс я, любко мила,

      Більше розуму вже мав,

      Зрозумів тоді я більше,

      В бога сина вірить став.

      В сина любого, що любо

      Нам провадив про любов,

      І за теє, як звичайно,

      На хресті пролив він кров,

      А тепер дійшов до літ я,

      І читав, і мандрував,

      Я в святого духа віру

      Щирим серденьком прийняв.

      Дух святий із давніх-давен

      Та й тепер вчиня дива,

      Він ярмо неволі й замки

      Злих тиранів розбива;

      Давні смертні рани гоїть,

      Відновля людські права,

      Поміж людом чесним, добрим, —

      Рівність, воля настава.

      Дух святий жене темноту

      І химери чорні пріч,

      Що псують кохання й втіху,

      Дражнять нас і день і ніч.

      Збройних лицарів багато

      Дух святий собі обрав,

      Щоб його чинили волю,

      Душу їм одважну дав;

      Дорогі мечі в них сяють,

      Корогви святі у них!

      Ти б хотіла, любко, бачить

      Гордих лицарів таких?

      Ну, поглянь на мене, любко,

      Сміло глянь і поцілуй,

      Бо святого духа лицар,

      Сам СКАЧАТЬ