Маруся. Григорій Квітка-Основ'яненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата… у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись… Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх вони менi сказали…" Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: – Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?

      – Чiт! І любить тебе вiд щирого серце! – обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.

      – Ох, менi лишенько! – скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. – Хто такий? Про кого ви говорите? – пита й сама не зна, для чого i об чiм.

      – Той тебе любить… про кого… ти думала… – казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.

      – Та я… нi про кого… не думала… я так… – сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що – зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: – Хто б то мене й полюбив?..

      – Марусю, Марусю! – каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевiв i каже: – Я знаю такого…

      – Марусю, Марусю! А ходи-но сюди! – так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива, нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку… От i стоять вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що робити?

      Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?

      – Нi, – каже Маруся, – уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. – Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!

      – I я отсе йду додому, – каже їй Олена, – мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаєш.

      – Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, – сказала їй Маруся.

      – Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок.

      От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.

      Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: "Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. СКАЧАТЬ