Маруся. Григорій Квітка-Основ'яненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки склавши.

      Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп'ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить на весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: "Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначе б менi на душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.

      Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.

      – Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?

      – Нi, не плачу, – каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. – Отсе їм, – каже, – моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась?

      – Та перетанцювалась собi на лихо, – каже Олена. – Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.

      От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:

      – А який же боярин, чи не старший?

      – I вже старший, – забормотала Олена, – сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл, вже не я буду, щоб не приспiвала йому:

      Старший боярин – як болван:

      Витрiщив очi, як баран.

      Обручами голова збита,

      Мочулою свитка зшита,

      Личком пiдперезався,

      У бояри прибрався.

      От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.

      – А може, вiн i не вмiє? – спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.

      – Хто? Василь не вмiє? – аж скрикнула Олена.

      – Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.

      Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп'ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.

      Довго слухала СКАЧАТЬ