Талант. Степан Васильченко

Чтение книги онлайн.

      – Книжки які цікаві маєте? – прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.

      – Більше – шкільні підручники.

      – Може, до якогось іспиту готуєтесь?

      Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:

      – Так, маю таку думку.

      Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.

      Почервонів. Помовчав.

      Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:

      – Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?

      Брала нудьга – одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:

      – Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…

      – В університет думаєте?

      Мовчу.

      Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.

      – Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…– Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: – Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.

      Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.

      – …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні – то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…

      Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.

      Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.

      Щира, гаряча, довга.

      IV

      У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.

      Прийшла до Андрія Маркевича по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель, – прийшла на довідки.

      Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.

      На мене пильно дивились цікаві очі.

      Великі, довірчиві, карі.

      Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання СКАЧАТЬ