Талант. Степан Васильченко

Чтение книги онлайн.

      Осміхається. Помовчавши:

      – Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе – вподобали…

      Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.

      Інтимно:

      – Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то – в монастир на покуту.

      – І це було? – заохочую.

      – Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…

      – За що?

      – Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, – додав він скромно. Зітхнув: – Ех, огидло все це мені до краю.

      – То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?

      Підвів голову й серйозно подивився на мене:

      – В москалі візьмуть.

      Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:

      – А ви самі – якого роду?

      Я сказав.

      – Умгу…

      – А що таке?

      – Я – так.

      Заспокоївся.

      Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.

      Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело – по-бурсацькому.

      До мене:

      – Ви співаєте?

      – Співаю.

      – Цю знаєте? – І на всю школу несподівано шугнуло:

      Де ти бродиш, моя доля…

      Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:

      – У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?

      Я сказав, що горілки не буду пити.

      Він не почув чи не зрозумів:

      – Що?

      – Кажу, що я пити не буду.

      – Чому?

      – Не п'ю.

      Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:

      – Ви – козак?

      Сміюся:

      – Козак.

      – І не будете? – В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.

      Кажу спокійно й рішуче:

      – Ні.

      Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.

      – Не треба. Казали – приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…– Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.

      У порозі спинився, саркастично зажмурив око:

      – Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту – плакати не буду.

      Ляснув дверима, зник.

      Дивлюсь услід.

      Химерна якась людина.

      III

      Андрій Маркевич, старший учитель в школі, – рудий кремезний паруб'яга. Обличчя – червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, СКАЧАТЬ