Чорна рада. Пантелеймон Куліш

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.

      — А старшина ж із гетьманом на що?

      — Старшини там багато, та нікого слухати.

      — Як нікого? А Сомко?

      — А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да й йому не дають гетьманувати.

      — Як же се так?

      — А так, що диявол замутив голову Васюті Ніжинському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так, отже, захотілось на старість гетьманувати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояри, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелось між старшими головами, то й козаки пішли один проти одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. «Чия сторона?» — «А ти чия?» — «Васютина». — «Геть же к нечистому, боярський підніжку!» — «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» — Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель.

      Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.

      — Та потривай же, — каже, — адже ж Сомка вибрали одностайно гетьманом у Козельці?

      — Одностайно, — каже, — і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніжинський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою — той і вимудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо з Запорожжя було на раді, щоб одностайно собі гетьмана обрали і одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.

      — Якого се Брюховецького? — аж скрикнув Шрам. — Що се ще за проява?

      — Проява, — каже, — така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте Іванця?

      — Отак! — кажуть, — іще б не знати чури Хмельницького!

      — Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?

      — Чули, — каже Шрам. — Що ж по тому?

      А Черевань:

      — Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?

      — Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там як-небудь напідпитку, а перед отаманням, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана.

      — Га-га-га! — засміявсь Черевань. — Одважив солі добре.

      — Одважив солі добре, — каже божий чоловік, да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний» — озветься до його під СКАЧАТЬ