Під тихими вербами. Борис Дмитрович Грінченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає – де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це – так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

      I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

      – Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

      – I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, – сказав Зiнько. – А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

      – А неправда ж! – палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. – Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.

      – Як то – спiвала?

      – А так – дивлюся в книжку та й спiваю.

      – А на який же голос?

      – А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

      I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

      Кохайтеся, чорнобривi,

      Та не з москалями,

      Бо москалi – чужi люди,

      Роблять лихо з вами.

      Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

      – А що, гарно?

      – Ще й дуже.

      – Невже?

      – Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

      – Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

      – Та ти моє спiвоче!..

      Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

      – Нi, як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

      – Весело їм… гуляють!.. – промовила Гаїнка.

      – Може, й тобi хочеться до їх? – спитався Зiнько.

      – Ой, нi! – вiдказала, хитаючи головою. – Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

      I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

      – Справдi? – спитав Зiнько. – А буйного доброго намиста, такого, як у Горпини?

      Вона не зараз одказала…

      – Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

      IV. НА ВУЛИЦI

      Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

      – Зiньку, ти? – озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

      – Я, Васюто, вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

      – А я заходив до тебе, – думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

      – На пасiцi в дiда Дороша були.

      – Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

      – Кажи!

      – Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду, дак i поговоримо.

      – Гаразд. Бувай здоров!

      – Бувай!

СКАЧАТЬ