Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини — машинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саєти блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.

      — Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх. — Що то?

      — Ляльки.

      — Навiщо?

      — Панам на iграшки...

      — А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте — як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От, якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!..

      — Хiба, ти думаєш, вiн живий? То зроблено з чогось.

      — Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!

      — То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли...

      — А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! — допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неї.

      — Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику заробимо.

      Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «I що воно за звiряка? — думав вiн. — Грива тобi, як у коня; а само — бог його знає, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б. то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не подужав... а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи одженеш... I де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий...»

      — Дядьку Остапе!

      — Чого?

      — Що воно таке за звiряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.

      — Та я й знав, як його звати, та забув!

      — Кого там звати? — питає третiй чоловiк.

      — Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.

      — А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?

      — Еге-ге!

      — То — лев.

      — Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?

      — Звiр такий... Цар над звiрами...

      — Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!

      — А звiсно. На те вiн i цар, — одмовляв чоловiк.

      — Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?

      — Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!

      — Як же його ловлять такого? — пита Грицько.

      — Як? Звiсно — якось-то ловлять... прирозумiли якось — коли, кажеш, держать у хатi.

      — Його, мабуть, СКАЧАТЬ