Хіба ревуть воли, як ясла повні. Панас Мирный

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми — i легко й мило було дихати...

      — Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.

      — Моє.

      — I хлiб твiй?

      — Мiй.

      — I то, пiд гаєм, твоє?

      — Моє.

      — А я тут мiсцину найдужче люблю... Бач, якi на нiй гарнi квiтки ростуть.

      Чiпка не потрапив, що їй одмовити, — та замiсть того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спускає з неї очей.

      — Чого ти дивишся на мене? — обiзвалася вона, скинувши на його погляд. — Дивись, яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...

      Чiпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!

      — Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очi своєю рукою.

      Чiпка — сам не свiй... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю бiленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп’яв свої очi.

      — Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справдi й повернулась до його спиною.

      Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, — та все-таки заглядав в вiчi.

      — А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вiнком по головi й по виду бити.

      «Бий, — думає Чiпка, — бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»

      Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:

      — Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, — сама вже послала йому бiсики очима...

      Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, — так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.

      — Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...

      Тодi вiн випустив.

      — Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носi! — каже вiн, скривившись.

      — А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. — каже вона. А в самої очi — так i смiються, так i грають!

      — Дурна ти... хiба що?

      — Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.

      — Не одкусив же, — смiється Чiпка.

      — Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.

      — Якби подужала.

      — Тодi б побачив...

      Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн — на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пишнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи СКАЧАТЬ