Заручники містерії та абсурду. Ярослав Трінчук

Чтение книги онлайн.

      – Неси квіти, – сказав.

      Старшина зник і через хвилинку з’явився з широкою посмішкою і прекрасними букетами польових квітів. Олександр був вражений: букети складені зі смаком.

      – Ти таки пройдисвіт, я не помилився. Дякую.

      – Хе-хе-хе, – посміхнувся старшина. – Ви навіть не здогадуєтесь, на що ми здатні. А для вас, товаришу капітане, я достану все, що завгодно.

      – Я запам’ятаю.

      – Добре.

      На сцену потягнулася вервечка людей з квітами – льотчики постаралися на славу. Дівчата аж розгубилися. Олександр завагався – його букетики ромашок, волошок і ще там щось з поля на перший погляд програвали серед розкішних кошиків. Тетяна замітила розгубленість пілота, а глянувши на квіти, вигукнула:

      – Боже! Яка краса! Звідки ви знаєте, що я люблю польові квіти?

      – Здогадався.

      – Мушу сказати, що у вас витончений смак.

      Олександр почервонів. Йому ще так не говорили. Хвалили за віражі, за демонстраційні злети, посадки, але ніхто навіть не здогадувався, що у нього є художній смак.

      До них підійшов Ростислав Модестович.

      – Автобус чекає, – сказав. – Їдемо на вечерю.

      Молоді хлопці занесли до автобуса всі речі музикантів. Коли дівчата сіли, майор пропустив вперед Олександра, увійшов до автобуса і скомандував їхати. Домовилися, що квіти, одяг і сумки відвезуть до готелю, а інструменти залишаться з дівчатами.

      Дома їх зустріла Зінаїда Трохимівна, дружина Ростислава Модестовича.

      Олександр завжди дивився на Зінаїду Трохимівну з тихим благоговінням. Вона істотно відрізнялася від офіцерських жінок. Коренаста (про таких говорять: жінка в тілі), чорноброва, з важкою косою, завжди одягнена акуратно; вона вміла гарно співати, веселитися на вечірках, а це бувало частенько, і добре готувала. До неї залицялися джиґуни, та вона тільки посміювалася. Зіна казала, що любить свого Славка і не проміняє його ні на кого за всі багатства світу. Працюючи учителем фізики в школах військових містечок, вона користувалася авторитетом як в учнів, так і у батьків. Єдина проблема – не вміла знаходити спільної мови з начальством школи. «Не зважай ти на них,» – говорив Ростислав Модестович, коли дружина розповідала про свої проблеми. Він привіз її з Кубані, звідки Зіна була родом. Правда, перед одруженням пересвідчився, що її предки – козаки з Задунайської Січі, чим вона, між іншим, пишалася. «Зіна – добрий дух сім’ї. А якщо жінка нормальна, то й сім’я нормальна», – говорив, коли мова заходила про подружні стосунки. Обидва сини їхні уже навчалися в школі.