Заручники містерії та абсурду. Ярослав Трінчук

Чтение книги онлайн.

      Дівчата засміялися.

      – Ще знаю, що він чи то недобачав, чи недочував.

      – О! Так у вас прямо таки енциклопедичні пізнання, – сказала серйозно Марія.

      – І мав скверний характер. – Олександрові захотілося раптом нав’язати дівчатам отаку жартівливу гру, і дівчата прийняли.

      – Особливо коли з’їдав такий обід, який нам подали тут, – зауважила Тетяна.

      – Дівчатка, – Ростислав Модестович на знак визнання провини склав на грудях руки, – я компенсую недоліки страв цього ресторану – вони однакові від Курил до Мурманська, бо рецепти складають у Москві – вечеряти будемо у мене. Гарантую вишуканий смак.

      – Ви ще й готувати вмієте?! – перелякалась Ольга, і всі знову засміялись.

      – Признаюся, – Ростислав Модестович опустив очі і сказав це так ніби нашкодив десь щось, – Умію. Та вечерю готуватиму не я. Це зробить моя дружина.

      – Розмова стає змістовнішою, – Таня поклала виделку на тарілку, – то, може, не станемо доїдати тут?

      – Доїмо. Інакше грати не зможемо. – Ольга серйозно взялася за страву.

      – Тоді льотчики вважатимуть нас слабкими, – додала Марія.

      – І не гарними, – посміхнулася Таня.

      – Хто так подумає, той стане моїм ворогом! – патетично вигукнув Олександр, а дівчата глянули одна на одну і схвально кивнули.

      Так, жартуючи, вони і не замітили, як пройшов час. Отямився майор, побачивши у дверях старшину.

      – Ну, дорогі музиканти, – сказав, – карету подано. Їдемо до клубу, у вас ще є час для репетиції.

      Вони сіли у чистенький – Таня на це звернула увагу – автобус і поїхали до військового клубу.

      Попрощавшись з дівчатами, Олександр покликав до себе старшину.

      – Поїдь у селище, – сказав, – і достань мені чотири гарних букети квітів.

      – Зроблю, – козирнув старшина.

      – Тільки щоб обманув не більше як на п’ять рублів.

      – Хе-хе-хе. Ви жартун, товаришу капітан.

      – Іди, іди. Ніби я тебе, пройдисвіта, не знаю.

      – Слухаю.

      Коли по-правді, то Олександр чи не вперше в житті чекав вечора з нетерпінням. Як закоханий юнак. А коли ввечері дівчата вийшли на сцену, він їх не впізнав. Їхня повільна урочиста, багатозначна хода, довгі сукні кольору спілої вишні; строгі, без лишніх прикрас, але дорогі і добре скроєні – на цьому він трохи розумівся – справляли таки враження. Повільно – як на трон – вони сіли на стільці, і ведуча після того, як представила артистів об’явила:

      – Бетховен. Квартет номер десять ми-бемоль-мажор.

      Олександр ставився до музики якось зверхньо. І не тільки до музики. До літератури, малярства, архітектури. Він вважав, що архітектор, який не враховує простір і ландшафт – а цього не враховував ніхто з архітекторів від Курил до Мурманська – є ворог усього живого. Він вважав, що не можна писати про те, що у житті, бо в житті змістовніше, був переконаний: СКАЧАТЬ