Соната для вітру та ночі. Ярослав Трінчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Оце і все. У вільний час, як вийде, то щось десь прочитаю, послухаю Шопена. Навіть з чоловіками зустрічатися часу нема. Правда, охоти теж. Ото зустрілася якось з одним… а воно ж бідненьке-бідненьке… І освіта якась є, і грошенята водяться… Та цур йому. Краще самітній бути, аніж з таким сім’ю творити.

      – Ти помиляєшся, Марто. Якнайменше – жінка має народити сина.

      – Трапиться якийсь розумний, сильний… але дитину роститиму таки сама.

      – Знову помилка. Якщо тобі чоловік не потрібен, то синові батько – обов’язково.

      – Не зустрічала я такого, якого я хотіла б полюбити. І, здається, таки не зустріну. Дрібненькі всі якісь. Дрібненькі.

      – Слухай, Марто. Чи не гайнути нам кудись на тиждень-два?

      – Я знаю місце, де можна на самоті побути. Там, правда, краєвиду нема такого як у Ялті, та море гарне. Головне – тихо. І людей обмаль.

      – Збираємо речі.

      Згодом дві подруги облюбували собі відлюдну місциночку у західному Криму і насолоджувалися абсолютною тишею, спогляданням моря і його ласкавими хвилями.

      Повітря пахне літом та водоростями, квилять чайки, у глибині небес гуде літак. Мир, спокій, рай.

      – Хоча б нікого не принесла лиха, – вирвалося у Оксани. – Не знаю чому, але я відчуваю, що можу зненавидіти людей.

      – Ти виснажена геть, – сказала подруга. – Відпочинь трохи – і полюбиш знову. Якщо не людство все… то когось із отих козлів. – І засміялась.

      – Знаєш, Марто, я навіть жартувати вже не можу. Я тільки бачу, що людина перетворилася на щось незрозуміле. Нікчемне, примітивне, заздрісне і жадібне не в міру.

      – Людина не змінилася. Яка була з часу Адама, така й сьогодні. Просто ми уже вийшли з внутрішнього підпілля і демонструємо свою глупоту, що раніше робити не дозволялось. Тому стали розуміти людину краще. Ще не на стільки, щоб змінитись, але вже розумієм. Зрідка – навіть себе.

      – Козли вони – ось що я розумію. Козли, собаки і розцяцьковані горили. О, здається, вже лиха несе їх.

      Спочатку чоловіків побачила Оксана. Сама їх з’ява викликала в неї лють. Вона демонстративно лягла долілиць.

      До них повільно підходили два молодих атлета років так під тридцять.

      – Скучаєте, дівчата?

      – Доки вас не бачили, нам було добре. Ідіть собі, хлопці, далі, ідіть.

      Чоловіки глянули один на одного.

      – Отримали одкоша, – сказав молодший. – А ти казав, що нас зустрінуть чемно.

      – От халепа, помилився – відповів старший стурбовано. – Ходімо геть.

      І чоловіки пішли поволі.

      – Несподівана перешкода, – зауважив Василь. – При них ми нічого не зможемо робити.

      – Доведеться викурити їх звідси.

      – Як?

      – Треба знайти для них щось ліпше. СКАЧАТЬ