Тарас Шевченко та його доба. Том 1. Віктор Берестенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ малюнок – «Над Дніпровою сагою», після трагічного «І день іде, і ніч іде» – повне радості й надії «Тече вода з-під явора»… А останній, незадовго до смерті написаний вірш «Чи не покинуть нам, небого» кінчається зверненням до музи:

      Веселенько заспіваєм…

      Це все я веду до того, що душевний діапазон Шевченка був надзвичайно, незмірно широкий – від найглибшого трагізму до висот блакитної радості. У тій частині своєї поезії, яку я умовно назвав колись «жіночою лірикою Шевченка», тобто в піснях від дівочого, від жіночого імені, паралелі до яких я знову-таки не можу знайти в світовій літературі, Шевченко перебрав усю гаму людських почуттів – від розпачливих «Ой люлі, люлі, моя дитино» або «Ой пішла я у яр за водою» – до грайливого «Утоптала стежечку», до визивного, відчайдушного «У перетику ходила…». Відчайдушного – це я не випадково сказав. Пустотлива дівчина, що по черзі кохалась то з мірошником, то з лимаренком, то з бондарем, на питання матері, кого ж вона матиме своїм зятем, жартома відповідає:

      Усіх, усіх, моя мамо,

      У неділеньку зятями

      Будеш звати.

      Підозріла якась веселість, нарочита якась легкодухість, за якою криється майбутня, може, вже сьогоднішня, трагедія. Можливо, що з цих саме рум’яних безжурних уст незабаром вирветься:

      Сину мій, сину, не клени тата,

      Не пом’яни

      Мене, прокляту, я твоя мати, —

      Мене клени.

      Великий співець гніву, Шевченко був і великим співцем любові. Шевченко був нестримний, титанічно грізний у своїх прокльонах, зверненнях до царів і царят, панів і панят, гнобителів усього живого і гасителів усього світлого. Він вергав на них нещадні громи й блискавки, ніби зібрані з усіх гроз на світі. Не тільки до України, а до великої світової правди звертався він у таких вогненних, багряних рядках:

      Воскресни, мамо! І вернися

      В світлицю-хату; опочий,

      Бо ти аж надто вже втомилась,

      Гріхи синовні несучи.

      Спочивши, скорбная, скажи,

      Прорци своїм лукавим чадам,

      Що пропадуть вони, лихі,

      Що їх безчестіє, і зрада,

      І криводушіє огнем

      Кровавим, пламенним мечем

      Нарізані на людських душах,

      Що крикне хмара невсипуща,

      Що не спасе їх добрий цар,

      Їх кроткий, п’яний господар.

      Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

      Не дасть коня вам охляп сісти

      Та утікать; не втечете

      І не сховаєтеся; всюди

      Вас найде правда-мста, а люди

      Підстережуть вас на тоте ж,

      Уловлять і судить не будуть,

      В кайдани туго окують,

      В село на зрище приведуть,

      І на хресті отім без ката

      І без царя вас, біснуватих,

      Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

      І вашей кровію, собаки,

      Собак напоять…

      Так. Грізні, гнівні, жорстокі, нещадні слова. Але не розпачем вони народжені, а вірою в ту невідкладну «правду-мсту», що очистить від скверни і кривди землю, і тоді на ній

      Врага СКАЧАТЬ