Тарас Шевченко та його доба. Том 1. Віктор Берестенко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Віктор Берестенко страница 59

Название: Тарас Шевченко та його доба. Том 1

Автор: Віктор Берестенко

Издательство: Фолио

Жанр: Биографии и Мемуары

Серия:

isbn: 978-966-03-6570-4, 978-966-03-6569-8

isbn:

СКАЧАТЬ та вставайте», проголосивши нечуваної сили безсмертну любов до рідного краю й рідного народу в вірші «Мені однаково», вплівши у філософський роздум про смерть – «Косаря» – гідний нагад, що безжалісний косар «не мине й царя», Шевченко час від часу пише чисто ліричні, глибоко суб’єктивні, автобіографічні признання, яких досі уникала його муза. Як відомо, у Шевченка майже немає так званої любовної лірики у вузькому значенні слова; така лірика з’являється аж 1847 р. в Орській фортеці: «Сонце заходить, гори чорніють…» Ця поезія перегукується з пушкінським «Редеет облаков летучая гряда», та коли для Пушкіна зоря, «звезда» – це тільки один з багатьох його образів, то зоря у Шевченка – і зірка, і світанок – центральний мотив, уособлення всього найдорожчого поетові – жіночої краси й чистоти, дитячої усмішки, рідної країни, мрії про людське, вселюдське щастя, поезії і правди. Простота, з якою сповідається Шевченко перед читачем і перед самим собою, щирість його признань воїстину не мають собі рівних:

      Буває, іноді старий

      Не знає сам, чого зрадіє,

      Неначе стане молодий,

      І заспіває… як уміє.

      І стане ясно перед ним

      Надія ангелом святим,

      І зоря, молодість його,

      Витає весело над ним.

      Що ж се зробилося з старим,

      Чого зрадів оце? Того,

      Що, бачите, старий подумав

      Добро якесь комусь зробить.

      А що ж як зробить? Добре жить

      Тому, чия душа і дума

      Добро навчилася любить!

      Не раз такому любо стане,

      Не раз барвінком зацвіте.

      Отак, буває, в темну яму

      Святеє сонечко загляне,

      І в темній ямі, як на те,

      Зелена травка поросте.

      Ось яке мав «добром нагріте серце» Тарас Григорович, сам же сказавши колись, що таке серце «вік не прохолоне». І воно не прохололо, воно не знало тільки власного болю – без болю за людину, за людей:

      І золотої, й дорогої

      Мені, щоб знали ви, не жаль

      Моєї долі молодої:

      А іноді така печаль

      Оступить душу, аж заплачу,

      А ще, до того, як побачу

      Малого хлопчика в селі.

      Мов одірвалось од гіллі,

      Одно-однісіньке під тином

      Сидить собі в старій ряднині.

      Мені здається, що се я,

      Що це ж та молодість моя…

      Від свого болю, своєї печалі, свого смутку падала у Шевченка проекція на людські страждання і муки, він переживав їх як свої. А яку треба було мати силу уяви, щоб із пустельного Кос-Аралу, що ним позначено цей вірш, так виразно перенестися думкою в рідне село на Україні, в свою молодість!

      Контрастними барвами малює те село Шевченко у всім відомому початку «Княжни». Гнівними залізними прокляттями затаврував він тих, хто пише солодкі елегії про те ж таки село, ситих паничів, що бачили р а й там, де Тарас за дитячих літ своїх бачив пекло…

      А раю, раю на землі прагнув усе життя поет, закоханий у світлу красу людини, в світлу красу Катерини, Наймички, Марії.

      У нашім раю на землі

      Нічого кращого немає,

      Як тая мати молодая

      З СКАЧАТЬ